Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

І директива № 3 приймалася саме в контексті цієї стратегії. Військове та політичне керівництво СРСР вирішило, що сил для цього цілком достатньо. І їх справді було чимало. Після війни радянські маршали як один брехали про «беззаперечну перевагу» німецьких бронетанкових військ у «три і більше рази». Реальна картина була трохи іншою. На всьому Східному фронті від Прибалтики до Бессарабії німці мали 439 танків Pz-IV, озброєних 75-мм гарматою; 707 танків Pz-III з 50-мм гарматою; 1 039 танків з 37-мм гарматою (Pz-III ранніх серій і чеські Pz-38 (t). Ще 1 081 легкий танк був озброєний 20-мм гарматою або лише кулеметами. А от прикордонні військові округи СРСР лише надновітніх Т-34 та КВ мали 1475, а загалом – майже 13 тисяч машин.

Пізніше радянська пропаганда вигадала багато виправдань небаченому розгрому. Розглянемо їх. Відсутність засобів радіозв`язку, що спричинило втрату керування військами. Це брехня. Дякуємо Марку Солоніну за його дослідження: «…фронтових радіостанцій (PAT) – 40 штук (в середньому по 8 на кожен з п’яти майбутніх фронтів); – армійських і корпусних (РАФ, РСБ) – 1 613 штук (в середньому по 18 на кожен стрілецький і мехкорпус); – полкових (5АК) – 5 909 штук (в середньому по 4 на кожен полк). Разом – 7 566 радіостанцій усіх типів. Зрозуміло, в цю кількість не увійшли танкові й літакові радіостанції. І це – на перше січня 1941 р. Заводи продовжували свою «мирну творчу працю», і до 22 червня засобів радіозв’язку мало стати ще більше.

Так, план 41-го передбачав випуск 33 PAT, 940 РСБ і РАФ, 1 000 5AK» [106]. За підрахунками Солоніна, кожна радянська дивізія мала по 4 потужні радіостанції, без врахування полкових, і по 100 рацій тактичного ланцюга. Не у відсутності засобів зв’язку була проблема, а в небажанні командирів виходити на зв’язок з вищим командуванням. Солонін доречно кепкує: «Якщо у вас немає дитини, то вам до неї і не вдасться додзвонитися. Якщо дитина вже є, але вона пішла на день народження до друга і не хоче вчасно повертатися додому, то навіть два стільникові телефони (плюс домашній телефон у квартирі друга) вам не допоможуть. Телефон буде весь час «зайнятий», у стільниковому «сяде батарейка», натиснеться «не та клавіша...» (там само).

Ще одна причина: механіки-водії танків були слабко підготовлені, дуже мало практики водіння бойових машин через брак пального. Й загалом екіпажі ненавчені. Оце правда. Треба лише запитати: а як же була налагоджена система в СРСР, що нафтопродукти сотнями тисяч тонн переганялися німецьким танкістам, а своїх обділяли? Це такий «сталінський порядок»? І якщо механіки-водії недосвідчені – навіщо ви їх кидаєте у наступ, під організований вогонь протитанкової артилерії та закопані в землю танки противника? Не краще свої танки закопати, перетворивши на броньовані вогневі точки? І їздити нікуди не треба… А ще радянська авіація… Літаки – «труни». Куди там радянському І-16 (зневажливе прізвисько навіть йому вигадали – «ішачок») проти «месерів»? Та й нальоту у пілотів було недостатньо через брак пального… Про брак пального – дивіться вище. Але не в цьому справа, а в хибній концепції, згідно з котрою якістю пілотів жертвували на користь їхній кількості. Принцип підготовки «зліт-посадка». Льотчиків не вчили пілотажу. Свідомо. Було навіть гасло «Не фігуряти!». Навіть винищувачі планували використовувати передусім як штурмовики. Вважалося, що в разі війни вони розбомблять та розстріляють аеродроми противника і таким чином захоплять панування в повітрі.

Та і в бою з «месершміттами» І-16 не були такі вже безпорадні, як брехала радянська пропаганда. Поступаючись у швидкості та скоропідйомності, І-16 переважали противника в маневреності. Та й не усі літаки були «застарілі». Достатньо згадати МіГ-3, Як-1, Єр-2, Су-2, Пе-2 тощо. Проблема в тому, що вдарити першими по німецьких аеродромах не змогли…

Загалом РККА в рази переважала Вермахт і за кількістю, і за якістю озброєння. І, головне, – за технічним оснащенням. Це лише у фільмах, що їх досі знімають московські режисери, солдати Вермахту усі виключно з автоматами МП-40 (в народі «Шмайсер») верхи на бронетранспортерах.

У реальному житті лише командир піхотного відділення (і то не всюди) мав «Шмайсера», решта воювала з карабінами і не на бронетранспортерах. Основна тяглова сила німецької армії – кінь.

Була ще маса трофейних автобусів та вантажівок різних типів, захоплених у Європі. Погодьтеся, французький хлібний фургон на російських дорогах не найкращий вид транспорту. А як усе те різноманіття ремонтувати та обслуговувати?

Більше про дурні брехливі виправдання радянських генералів та маршалів не говоритиму. Уже те, що вони з перших днів війни кинулися у наступ, свідчить, що в СРСР добре розуміли наскільки переважають німців за кількістю і якістю озброєння та рівнем моторизації.

Повернемося до Жукова і покажемо на прикладі того, як він воював, справжню причину погрому, що його влаштували німці. Воістину, епічні подвиги «Маршала Перемоги» можна порівняти хіба що з дванадцятьма подвигами Геракла. Прибувши до Тернополя, Жуков взяв під своє командування одразу два фронти – Південно-Західний та Південний. Загальна чисельність самих лише танків у їхньому складі – 5 826. Їм протистояла група армій «Південь», яка мала у своєму складі 1-у танкову групу під командуванням генерала Евальда фон Кляйста, загалом 728 танків, з них 373 танкетки. Лише новітніх Т-34 та КВ (загалом 818) Жуков мав більше, ніж було усіх танків у Кляйста.

1941 рік. Однокінна упряжка. Основний вид транспорту Вермахту. Її у радянських кінофільмах не показували. Не показують і в сучасних російських.

Протягом десятиліть радянських школярів вчили, що танкова битва під Прохорівкою на Курській дузі стала найбільшим танковим побоїщем усіх часів і народів. Але ж ні! У танковій битві під Прохорівкою брало участь 186 німецьких і 672 радянських (не вірте Вікіпедії) танки і штурмових (самоходних) гармат. Багато? Не дуже. Під час Вітебської битви 6-9 липня 1941 року під Сенно (Лепельський контрудар) 2