Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— У кабріолеті можна доїхати за півгодини, — сказала жінка господаря.

— Чи думаєте ви, що пан і пані Сешар живуть там навіть взимку?

— Безперечно, вони не виїздять цілий рік.

— Тепер п’ята година, ми ще застанемо їх о дев’ятій не в ліжку?

— О, до десятої години в них завжди гості — кюре, пан Маррон, лікар...

— Добрі люди? — спитав Дервіль.

— О, пане, вершки суспільства! — відповіла дружина господаря, — щирі, чесні і не честолюбні, їй-право. Пан Сешар живе й тепер у достатку, але, як кажуть, він мав би мільйони, коли б не дозволив викрасти одного свого винаходу в паперовому виробництві; тим винаходом скористалися брати Куенте...

— А, так, брати Куенте, — сказав Корантен.

— Та помовчи, — сказав господар. — Хіба панів може цікавити, чи користується Сешар патентом на винахід у паперовому виробництві, чи ні? — адже ці пани — не паперові комерсанти... Якщо ви маєте на думці перебути ніч у мене, в “Прекрасній Зірці”, — сказав господар, звертаючись до обох подорожуючих, — то ось книга, прошу вас розписатись. У нас такий жандарм, який знічев’я тільки й робить, що чіпляється до нас.

— От чорт! Я ж думав, що Сешари дуже багаті, — сказав Корантен, поки Дервіль записував своє ім’я і звання повіреного при трибуналі першої інстанції департаменту Сени.

— Дехто каже, — відповів господар, — що вони мільйонери; але припинити таке базікання — те саме, що й затримати воду в річці. Батько Сешар залишив двісті тисяч франків у нерухомому майні, і це вже досить добре для чоловіка, який почав робітником. Можливо, що він мав стільки ж і заощаджень, бо нарешті він одержував від десяти до дванадцяти тисяч франків зі своїх маєтків. Отже, припустіть, що він був досить дурний і десять років нікуди не вкладав грошей, — от вам і підрахунок. Та додайте триста тисяч франків, якщо він займався лихварством, як то кажуть, — оце й усе. П’ятсот тисяч франків, це таки далеченько від мільйона. Якби мені перепала різниця, то я не залишився б у “Прекрасній Зірці”.

— Як, — сказав Корантен, — пан Давид Сешар і його дружина не мають двох або трьох мільйонів?

— О, ні! — скрикнула жінка господаря. — Кажуть, що стільки є в панів Куенте, які вкрали в нього винахід, а він одержав з них не більш як двадцять тисяч франків. Та де ж ви хочете, щоб ці чесні люди взяли мільйони? За життя батька вони були в скруті. Без Кольба, їхнього управителя, та без пані Кольб, відданої їм так само, як її чоловік, їм важко було б жити. Що вони мали з Бербері?.. тисячу екю ренти!

Корантен відвів Дервіля набік і сказав йому:

— In vino veritas![84] правда ховається в пляшках! Щодо мене, то я дивлюсь на готель, як на справжній реєстр місцевих, родинних і громадських справ; нотаріус не такий обізнаний з усим, що робиться в містечку, як корчмар. Бачите! Тут вважають, що ми знайомі з Куенте, Коливом і т. д. Господар готелю — це живий список усіх пригод, він, сам того не знаючи, займається шпигунством. Держава повинна утримувати щонайбільше двісті шпигунів, бо в такій країні, як Франція, знайдеться десять мільйонів чесних шпигів. Звичайно, ми ще не можемо покладатися на ці відомості, хоч у такому маленькому містечку знали б уже про мільйон двісті тисяч, що витрачені на сплату за землю Рюбампре... Ми тут недовго побудемо.

— Сподіваюся, — сказав Дервіль.

— І ось чому, — провадив Корантен. — Я вигадав найприродніший спосіб, щоб примусити Сешарів розповісти правду. Я розраховую на те, що ви своїм авторитетом повіреного підтвердите маленьку хитрість, до якої я вдамся, щоб ви могли почути простий і чіткий звіт про їх майно. По обіді ми поїдемо до пана Сешара, — сказав Корантен дружині корчмаря. — Будьте ласкаві приготувати нам ліжка, ми хочемо мати кожен окрему кімнату. Під “Прекрасною Зіркою”, очевидно, досить місця.

— О, пане, це ж ми вигадали назву для вивіски!

— О! Такий каламбур[85] існує скрізь, — сказав Корантен, — ви не маєте монополії на нього.

— Страва на столі, панове, — сказав корчмар.

— А де ж, чорт забери, цей молодий чоловік взяв гроші?.. Мабуть, автор анонімного листа має рацію, і це гроші гарної дівки? — сказав Дервіль Корантенові, сідаючи обідати.

— Ах, це вже буде предметом іншого розслідування, — сказав Корантен. — Люсьєн де Рюбампре живе, як мені казав, герцог де Шольє, з хрещеною єврейкою, що вдає голландку і зветься Естер ван Богсек.

— Який дивний збіг! — сказав повірений. — Я саме шукаю спадкоємицю одного голландця на ім’я Гобсек, — це те ж саме ім’я, тільки приголосні переставлені.

— Добре, — сказав Корантен, — я дістану для вас відомості про її походження, коли ми повернемось у Париж.

Через годину обидва повірені в справах родини де Гранльє виїхали до Бербері — маєтку панів Сешарів. Ніколи Люсьєн не відчував такого глибокого хвилювання, як те, що охопило його у Бербері, коли він порівняв свою долю з долею свого зятя. Двоє парижан мали побачити тут те ж саме видовище, яке кілька днів тому вразило Люсьєна. Все тут було повне тиші й достатку. У той час як мали приїхати двоє чужинців, у вітальні дому в Бербері було чотири особи: кюре з Марсака, молодий священик двадцяти п’яти років, що став на прохання пані Сешар домашнім учителем її сина Люсьєна; місцевий лікар, на ім’я пан Маррон; мер округи; старий полковник на пенсії, що розводив троянди в маленькому маєтку проти Бербері, по той бік дороги. Кожного вечора взимку ці особи приходили, щоб зіграти невинну партію в бостон по одному сантиму, щоб узяти газети або повернути прочитані. Коли Сешари купили Вербері, цей прекрасний будинок, збудований з пісковика і вкритий шифером, садиба його складалася з саду