Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— І що, по-вашому, в цих печерах? — Тюрин ледь стримувався: відчував, що священик з ним грається. «Чорносотенна пика. Мабуть, сам братами і керує. А туди ж — у рясі, вдає святу невинність. Ще й зуби шкірить. Знає, що з нього як з гуся вода». У грудях знову стиснулося.

Поросячі очка Єгемона загадково блиснули.

— Думаю, ви скоро і самі дізнаєтеся, пане відживлений.

— Ви теж вірите, що я обраний, той, хто має відімкнути Змія і повернути вам Ольга? А як же всі пророцтва? З пробудженням Змія почнеться нова Велика війна між людьми і нечистю. Ви і цього хочете?

— «Брати Ольга» завжди були армією,— вже не крився Єгемон.— І ми чекаємо на лідера.

— На Вольку Голубєва? Ви думаєте, він стане новим Ольгом, коли вб’є Змія? А що як він цього не зможе зробити? Що як Змій вирветься?..

— Тоді на всіх нас чекає дуже багато крові, пане відживлений. А кощі здадуться дитячою забавкою.

Тюрин голосно видихнув. Скільки б не говорив з фанатиками, не міг звикнути, що звичайні аргументи на них не діють.

— Хай як опирайтеся, пане відживлений, а ви знаєте, куди веде ваш шлях,— йому у спину промовив Єгемон.

*

Гальванеску виявився у колишній монастирській трапезній, яку переобладнали під амбулаторію і морг. Обабіч вузького довгого коридору розходилися камери для хворих. У невеликому передпокої стояв стіл і стілець для наглядача. Здавалося, доктор зовсім не здивувався, що відживлений знайшов його аж тут.

А от Олександр Петрович дивився на Гальванеску по-новому. Давно не бачив лжезмієголовця без маски і тепер уважно вивчав риси. Доктор мав коротке підборіддя, вічно запалені, майже безбарвні очі, давно не голені обвислі щоки. «Невже це він убив батька?» — думав Тюрин, прямуючи за Гальванеску. Батька різав недосвідчений студент. Гальванеску тоді тільки починав практику. Обидва зустрілися у Кирилівській лікарні. Забагато збігів. А Тюрин давно зрозумів, що в історії його життя майже немає випадкових збігів і персонажів.

Доктор без упину говорив.

— Якийсь дурень пустив поголос, що юродиві відштовхують кощів. Так майже усіх, окрім небезпечних, і розібрали. А от Фільку-вовкулаку рушити побоялися. Покусає незгірше за кощів.

Ніби на підтвердження слів доктора, з-за стіни долинуло протяжне собаче виття. Гальванеску легенько постукав по найближчих дверях і прошепотів щось заспокійливе.

— А це помічник мій, зараз не знаєш, звідки ті голодні набіжать.

Із сусідньої кімнати вивалився огрядний водяник — рідина перекочувалася у могутньому череві, в носа бив болотяний сморід. На водяникові був брудний лікарняний халат неймовірного розміру. Попри те, що водяники страшенно схожі між собою, Олександру Петровичу здалися знайомими риб’ячі риси.

— З хворих, але тихий,— збив з думки доктор, киваючи на водяника.— Так от, місяць тому Філька-вовкулака подер родину купця Ложкіна. Доти нічого особливого — натирачем працював, женитися збирався. Ну, як усі вовкулаки — недалекий, але корисний. Так молодшого сина Ложкіна довелося віддати перевертням. Вижив, але стане вовкулакою. А Філька після того тільки буянить. От його сюди і запроторили. І чого він з ланця зірвався, не зрозуміло. Хоча чого дивуватися, як такі справи у Києві. Дивно, як решта розуму тримається,— нервово гикнув доктор.— А тут,— доктор показав на ще одні заґратовані двері,— чорт третього порядку Мойша Ізікович. Був. Найкращий на Подолі швець. Тиждень тому напився святої води, аж кишки вивалилися, і голим кружляв коло Самсона. Кричав про кінець світу, про пришестя Змія. І все було б добре, якби баб не чіпав. То й скрутили. Третього дня русалка до Гінди забрала, щоб кощів віднаджувати.

Тож усі камери нині порожні. Лише Фільку-вовкулаку і вартуємо. А ось там уже й операційна,— доктор показав у кінець коридору.— Добре, що ви нарешті прийшли. Давно не відживлювалися. Тіло ж реагує. Біль у грудях як? Досі турбує? — Гальванеску розвернувся до Тюрина і злякано остовпів. Олександр Петрович дочекався, коли з ним порівняється водяник, відчинив найближчі двері та з силою штовхнув людиноподібного до камери. Потім опустив засув і рушив на доктора. Гальванеску позадкував, забіг до операційної і спробував зачинити двері. Тюрин виявився швидшим. Доктор мало не впав, коли відживлений влетів до кімнати. Він миттю оцінив ситуацію. До операційної вели тільки одні двері, а вікна були занадто малі, навіть для худого Гальванеску.

Посередині операційної стояла машина для відживлення. Велика електрична лампа щедро освітлювала металеве ложе. Химерні тіні роїлися у кутках.

— Я... я не роз-зумію. Щ-шо, щ-шо відбувається? — почав водночас затинатися і сичати доктор.— У вас є претен-з-зії до мого лікування?

Тюрин зловісно посміхнувся і зробив крок назустріч Гальванеску.

— Здається мені, у всьому місті я єдиний успішний приклад ваших медичних потуг. Ви такий самий доктор, як і змієголовець. Наскрізь брехливий.

— Шановний Олександре Петровичу, але ж поясніть? Я робив усе якнайкраще...

Доктор почав обходити залізне ліжко, намагаючись сховатися за машиною. Тюрин повільно і невідступно повторював його рухи.

— Що ви зробили з моїм батьком?

— З батьком? — маленькі очі, здавалося, виваляться з орбіт.— Я не знаю вашого батька.

— Ви гарно граєте, докторе, як на того, хто півжиття ходить у масці. Петро Тюрин, шрам на лівій щоці. Помер в Олександрівській лікарні після невдалої операції. Йому розрізали груди. Пригадуєте?

Гальванеску зупинився. Його щелепа відвисла. Обличчя перекосилося від шоку.

— То ось чому! Змієве провидіння,— доктор сховав лице в руках, а коли прибрав долоні, воно сяяло від щастя.— Я не знав, що ви — його син.

— Розповідайте,— Тюрин витягнув з-під залізного ліжка табурет, всадовив туди доктора і спрямував на нього лампу.

— У 1896-му я почав працювати тут, у Кирилівській божевільні. І тоді ж сюди потрапив чоловік. Він одразу мене зацікавив. Був несхожий на звичайних психів. Тихий, інтелігентний. Йому поставили шизофренію. Чоловіку ввижалося, що він постійно чує жіночий голос. Моя робота була брудна і нецікава. Ми почали багато розмовляти. Він розповів, що чує Апі, що вона змушує його віддати серце Змія обраному. Роки до того, як він потрапив у Кирилівку, він шукав способу, як обійти вимогу Апі.

— Чому? — пролунав глухий голос Тюрина.

— Мені здається, ваш батько хотів захистити обраного. Я зараз поясню! Замолоду я спілкувався зі змієпоклонцями, читав пророцтво Офаніти. Звісно, знав, що серце — один з ключів, щоб відімкнути Змія. Проте ніхто й гадки не