Книги Українською Мовою » 💙 Еротика » Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман 📚 - Українською

Читати книгу - "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вітер у моїх руках" автора Христина Лі Герман. Жанр книги: 💙 Еротика / 💛 Романтична еротика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79 80 ... 103
Перейти на сторінку:

    — Тут і варіантів немає, інтерне Шевченко. Ніяких. Ти повинна викластися на всі сто. Тому моя тобі порада, — Крістіан дивно примружився, а озирнувшись, знизив тон до шепоту. — Не муч хлопця, Кетрін. Зосередьтеся на роботі, якщо не в змозі прийти, нарешті, до того, що очевидно для усіх навкруги.

    — Крісе... — я намагалася заперечити, але Медок не дав.

    — Позавчора увечері, ви були на волосині від дуже серйозних проблем, Кетрін. Фернандес не та людина, з якою можна грати, як з Медсоном.

    — Звідки ти знаєш про Джейса? — я спохмурніла, а Кріс лише поблажливо посміхнувся.

    — Дарина проходила практику тут, Кетрін. Я знаю все про виродка. Він не раз намагався змусити раду директорів шпиталю викинути хлопців і Кім. Так простіше виключити їх з коледжу. Він весь час боявся, що врешті-решт, керівництво Колумбійського дізнається про його пристрасть до іноземок.

    — Він не знає, що ти...

    — Ні, — заперечивши, чоловік зупинив мене. — Ніхто на знає, окрім тебе і банди Лео. Так повинно бути і далі. Я хочу лікувати людей, а не сидіти в прісному кабінеті на верхніх поверхах. Ненавиджу снобізм.

    — І це ви нарікали на Швейцера, лікарю Медок? — підвівши брову, вирішила що можу дозволити собі трохи нахабства.

    Кріс розплився в усмішці, яка зникла з його словами:

    — Зіпсуєш кращого майбутнього хірурга мого відділення, і я на тебе усі нічні зміни в морзі звалю, інтерне Шевченко. Затямила?

    — Крісе... — я опустила погляд, а тека в руках затремтіла.

    — Я не знаю, що сталося в твоєму минулому, Кетрін. Та й не моя це справа. Проте, повинен зазначити, що ти просто майстер по винесенню мозку Самурая. А мені потрібний хірург, Кетрін. Хірург загальної практики Кім-Гальяно. В ідеалі мені потрібні ви обоє, інтерне Шевченко. Приємного дня!

    Поплескавши мене по плечу, Медок надів куртку і рушив до виходу. Дивний ранок, розпочався з ідіотського переляку через виявлення турботи і ніжності, а продовжився крижаним душем з новин про мої перспективи.

    Підходячи до будинку, я мимоволі завмерла, адже помітила характерні смужки на лужку. Сліди від протекторів байка. Він ще учора уранці стояв тут, а сьогодні я дивилася усього лише на слід.

    Може і Леонард став би таким же слідом. Яскравою смужкою, що розмежувала сіре минуле і неясне майбутнє. Можливо, бо тільки потрапивши всередину, я зрозуміла усю дурість ситуації, в якій опинилася. Природно, Людмила додала у бочку меду не просто ложку, а цілий ополоник дьогтю.

    — Пробач, подруго, але я скажу прямо. Домовилися? — в напівтемряві кімнати, почувся голос Людки з динаміків.

    Я гірко посміхнулася, а оглянувши щільні штори, усвідомила, що завісила вікна спеціально. Зробила це, тому що чекала. Весь день сиділа на ліжку і чекала, коли Лео приїде і утілить погрози в життя. Прямо біля цього вікна. Я хотіла цього. Навіть подумки малювала подібне настільки яскраво, що збуджувалася негайно. У паху нило, а у роті ставало сухо, як в пустелі.

    — Ти взагалі, слухаєш мене? Катю?!

    Схаменувшись, перевела погляд від штор до монітора.

    — Фініш, — Люда приголомшено оглянула мене і продовжила: — Що з тобою відбувається? Катю? Я не розумію...

    — Ти ж знаєш, що він одружився на ній, — тихо прошепотівши у відповідь, помітила, як Люда завмерла. — Він п'ять років водив мене за ніс. Розповідав казки про наше майбутнє, обіцяв зробити щасливою. Я любила його без пам'яті, Людо. Тільки зараз розумію наскільки виявилася одержима цим. Наскільки наплювала на себе, на майбутнє, на своє життя. Я не можу так більше... — похитавши головою, зрозуміла, що по щоці покотилася сльоза, а голос став глухим. Зовсім тихим і глухим. — Я більше не хочу такого болю і приниження. Це отрута, Людо. І справа не в почуттях. Заради бога! Хто вірить в любов взагалі? Ні. Річ не в цьому. Проблема в приниженні. Женя принизив мене! Розтоптав! Змусив почувати себе нікчемною, не гідною нічого, окрім знімної задушливої квартири і сексу двічі на тиждень! Я кинула через нього практику! Сім'ї хотіла... А отримала все інша. І вона нічим не жертвувала, Людо. Нічим.

    Зупинившись, глибоко вдихнула, і лише потім подивилася на подругу. Вірніше, завмерла після її слів.

    — Я навіть не уявляла, наскільки ти зациклилася на цьому шматку гівна, — Людка не вимовила це, а убито прошепотіла. — Це ненормально, Катю! Після такого марафону з іншим, ти все одно згадуєш того бовдура? Ти при своєму розумі? Опритомній!

    — Так! — не витримавши, я зірвалася. — Так, я не можу впоратися з цим, Людо. Навіть після того, як всю ніч трахалася з малознайомим хлопцем! Я не можу довіряти Лео! Не зможу ніколи! Тому що він...

    — Що, Катю? Що цей хлопець зробив такого, окрім запаморочливого сексу...

    — Та плювати мені на секс! Ясно?! Як ти...

    Я відвернулася і спробувала отямитися.

    — Я хочу, щоб мене цінували, розумієш, — продовжила і втупилася на свої руки. Зчепила пальці і зашепотіла: — Цінували і підтримували. Це усе. Але я більше не можу довіряти. Усередині, ніби страх засів, що я відчую таке ж приниження знову. Це як обпектися, Людо. Прикласти долоню до гарячого, розжареного металу, отримати опік і запам'ятати назавжди, наскільки це боляче.

    — Катю...

    Я не хотіла показувати слабкість нікому. Грала навіть перед подругою, що тримаюся. Але не вийшло.

    — Катю, подивися на мене, будь ласка.

    Піднімаючи погляд, знала, що вона скаже, і не помилилася.

    — Ти повинна відпустити це. Змиритися.

    Кивнувши головою, похмуро усміхнулася. Усі навкруги це і говорили. Тетяна Іванівна, коли я від'їжджала, теж сказала, що треба забути. І ось тепер Люда, знаючи мене, твердила те ж саме.

    — Забути... Скажи, Людко. А людина може забути відчуття, коли уперше зламала ногу, або руку? Біль відкладається в нас роками. Він захищає нас, розумієш? Ми запам'ятовуємо його і прагнемо більше ніколи не робити помилок. Ось чому я не можу довіряти. Біль залишився, як бар'єр між минулим і майбутнім.

1 ... 78 79 80 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"