Читати книгу - "Її величність кішка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
То він не через мене переймається, а через мій нашийник.
Аж тут наш потік люб’язностей з нагоди щасливого возз’єднання нагло обриває Шампольйонів крик:
— Тривога! Пацюки!
Ото вже причепились, як ті реп’яхи!
— Підняти місток! Віддати швартови! Підняти грот! — горлає Наталі.
Дванадцятеро людей, ніби тільки цього й чекали, квапливо виконують накази моєї служниці; здається, Наталі на цьому кораблі як риба у воді.
Вона стає біля стерна. Скупчившись на кормі, ми пильнуємо ворожий наступ. Небавом помічаємо хвилю сірих кульок, що котиться просто на нас.
Грізна Тамерланова орда.
Я вкотре зачарована цією нищівною і, здавалося б, непереборною армією. Тут над пацюками випурхують сотні голубів — «повітряні союзники». Мабуть, вони їх і привели.
Кляті пернаті щури.
Голуби бомбардують вітрильник липучим послідом. Один такий снаряд влучає мені в плече — я притьмом ховаюся, щоб це відчистити. На мій подив, та зелена субстанція неймовірно клейка: доводиться вискубти жмутик шерсті.
Шампольйон кричить по-соколиному, але це вже не спрацьовує. Тоді папуга наслідує крик іншого птаха.
Дивно, але цей поклик не відстрашує голубів, зате приваблює інших птахів — до нас летять мартини.
Поява цих великих білих птахів із довгими гострими дзьобами збиває голубине військо з пантелику.
— Здається, ми маємо нових союзників, — нявчу я Шампольйонові.
Тим часом зграйка голубів, оговтавшись від подиву й користаючи з кількісної переваги, рветься до бою — налітає на поодиноких мартинів, цюкаючи їх гострими дзьобиками.
У небі теж свої закони.
На наших очах розгортається битва між мартинами й голубами. Другі моторніші за вайлуватих мартинів. Противники б’ються зі змінним успіхом. Це мішанина крил, пазурів і дзьобів.
Та морські птахи мають суттєву перевагу: вище злітають і низько спускаються — аж до самої води. Вайлуваті голуби на таке не спроможні.
Мартини — віртуози мертвої петлі, стрімких поворотів і небезпечного польоту просто над водою. Знай бавлячись із хвилями, вони заманюють голубів якнайдалі від берега.
Відплиття забирає у нас силу часу, дарма що вітрила підняті й напнуті, — судно важке й чималеньке. Та й вітер дме з моря до землі.
Найрішучіші гризуни наважуються — пан або пропав — ризикнути: стрибають у воду, щоб узяти корабель на абордаж. Декотрі вправні плавці вже лізуть на борт вітрильника…
Вперше бачу таких затятих істот. Тамерлан зробив з них справжніх шаленців, які не поступаються релігійним фанатикам. Вони бездумно важать життям — аби лише прислужитися своєму королю.
Декілька ледь живих відчайдухів таки видираються на палубу Ми налітаємо на зухвальців — разом зі свиньми та собаками.
Анджело кидається до найдрібнішого і найслабшого гризуна. Напав би на більшого — я б раділа дужче. Я вибираю здорованя з кроля завбільшки — для науки, хай бере приклад. Але син навіть не погляне у мій бік — так завзято б’ється з жалюгідним супротивником, дарма що той уже не ворухнеться.
Щури й далі видираються на палубу, та ми заввиграшки даємо відсіч цим дрібнішим гризунам.
Як ми кінчаємо останнього сміливця — пацюки за бортом вже не мають сили дертися на палубу.
Ставши на задні лапи, я схиляюся над кормою — аж тут, здається, бачу на щурячих спинах знайомий білий силует.
— Я ТУТ, ТАМЕРЛАНЕ! — нявчу на всю горлянку.
Не знаю, чи він розуміє слова, але сенс розуміє точно. Потім я несамовито волаю — так зазвичай сповіщаю самців про тічку й милостиво дозволяю вшанувати мене спарюванням.
Навкруги лунко розлягається громовий крик. Мій переможний крик.
Мені пронизливо вторує Анджело.
За ним — всі коти.
З цим хоровим навчанням нарешті спадає накопичена після від’їзду з Лебединого озера напруга.
— ННННЯАААААААААААААВВВ!
«Остання надія» набирає швидкість. Щурам нас вже не наздогнати. Нарешті можна перевести дух: мартини захистили нас від голубів, а море — від пацюків.
— Бачила, який я дужий, мамо? Ми ще покажемо їм, правда?
Замість відповіді я відвертаюся і йду до своєї служниці Наталі — та й досі біля стерна. Я вдивляюся в обрій і питаю про те, що хвилює мене найдужче:
— Куди тепер?
— Пропоную плисти до острова Мон-Сен-Мішель. Цей острів легко захищати — через високі прямовисні скелі.
— Ні, це занадто близько, — озивається з-за спини Роман. — Та й під час відпливу до острова легко дістатися.
— Ні-ні, ризикувати не можна! — вигукує Есмеральда.
— Тоді можна змінити материк! Взяти курс на Нормандські острови.
— Думаю, нам треба ще далі, — всміхається Роман.
— Куди ж? До Англії?
— Ні, пацюки можуть проповзти тунелем під Ла-Маншем.
Вітрильник стрімко розтинає хвилі. Над нами з криком ширяють мартини.
— Я знаю, куди ми попливемо, — нявчу я.
Всі повертаються до мене.
— …у Нью-Йорк.
Я даю їм час усвідомити почуте.
— Нью-Йорк? Ти хочеш дійти до Америки на цьому трищогловому вітрильнику? — дивується Наталі. — Це ж так далеко!
Я не дуже розумію, що значить те її «далеко».
— Тільки там нас не дістане Тамерлан. Не забуваймо, що нью-йоркські вчені винайшли потужний засіб проти гризунів — а це гарантія безпеки. Якщо я правильно зрозуміла Філіпа Сарфаті, Нью-Йорк — чи не єдине місто в світі, де не лишилось жодного щура.
— Бастет має рацію, — озивається Роман. — У Європі не сховатися від ворогів. Як гадаєш, Наталі, ми зможемо перетнути Атлантичний океан?
Відгорнувши з очей пасмо чорного волосся, моя служниця запалює цигарку й довго затягується, перш ніж видихнути дим. Здається, це допомагає їй зосередитися.
— Я плавала на кораблях завдовжки щонайбільше 12 метрів — і то тільки у Середземному морі.
— То ми можемо розбитися? — долучається до дискусії Піфагор.
Не чекаючи відповіді Наталі, озиваюсь я:
— Не швидше ніж помремо від пацюків і голубів, які їм допомагають.
Згідливо кивнувши головою, Наталі повертається до стерна.
— От і чудово: я завжди мріяв побачити Америку, — шепоче мені на вухо Піфагор.
— Чому?
— У Північній Америці — найбільше котів у світі: 100 мільйонів проти 10 мільйонів у Франції. Вичитав це в енциклопедії.
Цікаво. Мені вже кортить побачити тих 100 мільйонів щасливців, які живуть у країні з панацеєю проти щурів.
Вітрильник із хлюпотом розтинає хвилі. Бадьорий вітерець куйовдить моє хутро. Я відчуваю: старий світ, що його невблаганно підточують щури, залишається позаду. Ой, несолодко ж буде вцілілим котам, свиням, собакам і людям!
Однак даруйте: я не можу рятувати всіх нараз.
До мене підлітає Шампольйон. Згорнувши й розпушивши чубчика, він урочисто промовляє:
— Тут доречні слова Лафонтена: «У всякій справі думай про фінал».
74. Жан де Лафонтен
Жан де Лафонтен народився 1621 року в селищі Шато-Тьєррі, що на північному сході від Парижа. Писати почав ще юнаком: казки,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Її величність кішка», після закриття браузера.