Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

— Блд, та що ж таке! — я почав лупцювати з усієї сили по гладкій панелі. — Чому в двадцять першому столітті дівчину можна посадити під ув'язнення? Наче особисту рабиню, а не дружину. Невже гроші вирішують все?

— Ян, машина зупинилася, — перебив мою гнівну тираду брат. 

— Що? — навіть спершу не зрозумів, що він сказав.

— Шевроле зупинилося, — задумливо повторив Нік, вдивляючись у дзеркало дальнього виду, — схоже, зламалося. Он, водила і аварійку ввімкнув. 

— Виходь, — наказав коротко братові, відчиняючи дверцята, — може, йому потрібна допомога? — я швидко пояснив, поки ми, прикриваючи долонями голови, під зливою бігли до Шевроле. — А ми спробуємо розпитати про ситуацію в маєтку.

— Ян, ну ти і голова, — майже пошепки похвалив Нік, бо ми впритул підійшли до водія, який безуспішно намагався поміняти запасне колесо.

— Друже, що в тебе трапилося? — я голосно спитав у нього, перекрикуючи звук дощу. — Потрібна допомога? 

Хлопець розгублено випростався на повний зріст, і я офігів, побачивши в жовтому світлі фар знайоме обличчя. Не може бути! Це був рудий офіціант, який хоробрився і заступався за Мію, коли ми тікали з маєтку.

— Ви? — злякано уточнив у нас.

— Ми, — не приховуючи усмішки, підтвердили в один голос із братом.

— Що... що ви тут робите? — затинаючись, він почав задкувати назад. — У мене немає грошей!

— Заспокойся, — я примирливо витягнув руки, поки дощ неприємно хльостав по обличчю, — ми нічого тобі не зробимо. Як там тебе...?

— І... Ітан, — не з першої спроби офіціант назвав своє ім'я.

— Ходімо з нами, треба поговорити.

Не чекаючи на згоду Ітана, ми з братом підхопили його під руки і потягли в нашу машину. Він зробив кілька млявих спроб вирватися, але швидко здався. Сили явно були не на його боці.

Закинувши мокрого офіціанта на заднє сидіння, ми з Ніком затиснули його з обох боків.

— Я... я... я нічого не знаю, — бурмотів Ітан, з благанням дивлячись то на мене, то на брата.

— Так, а ну швидко заспокоївся! — я гнівно гаркнув, відчуваючи, що нерви і без нього починають здавати. — Скажи, що з Мією і ми тебе відпустимо.

— Сказати, що Мією? — недовірливо промовив рудий офіціант.

— У тебе проблеми зі слухом? — я закипав від його тупості.

— Мію вночі забрали до лікарні чи центру, не знаю, як правильно називається, — на одному видиху випалив Ітан.

— Чому? Що Яворський з нею зробив?! — у нестямі від шоку закричав я.

— Ніби нічого, — злякавшись моєї реакції, офіціант додав:

— У неї нервовий зрив стався і Артем Олександрович відвіз її на лікування до психіатра.

— От вже ж гнида, — зневажливо виплюнув лайку, зустрівшись з не менш офігілим поглядом брата, — довів, таки...

— Тепер ви мене відпустите? — подав жалібний писк офіціант.

— Ти знаєш назву центру? Лікарні? Куди саме Мію відвезли? — я сипав низку запитань на Ітана, бажаючи якнайшвидше рвонути за нею.

— Здається, клініка ментального спокою, — часто й хрипко дихаючи, одразу відповів офіціант, — хоча, не впевнений… Ні! Клініка ментального здоров'я! Точно! 

— Вільний, — я вийшов з машини, пропускаючи на вихід оторопілого Ітана, — і спробуй комусь пробовкнутися про нашу зустріч! Ти зрозумів? Ми знаємо, як тебе знайти.

— З-звичайно, — знову заїкаючись, рудий офіціант поспішив погодитись і кинувся тікати до свого Шевроле.

Мить я стояв під зливою, намагаючись тверезо подивитися на ситуацію і зібрати в купу потрібні думки. 

— Ян, це за сорок кілометрів звідси, — покликав мене Нік, вивчаючи координати клініки на екрані мобільного, — їдемо?

— Ти ще питаєш? — сумно посміхнувся і плюхнувся на сидіння водія. 

Мотор тихо загуркотів, і ми плавно рушили за вказаним навігатором маршрутом.

«Тримайся, лялечко! Ми скоро зустрінемося. Залишилось зовсім небагато».