Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— І кого ти вбив? — суворо спитала я. Й одразу ж відмахнулася. — Втім, начхати. В мене неробочий час, прибиратимеш самотужки, — нам обом відомо, це йому до снаги. — Якщо потрібен килим, забери з гостьової спальні, він жахливий.

— Сфою чефть та гіфніфть… — із запізненням пробелькотів Тоні, ще тримаючи троянду в роті. Зрештою він все-таки второпав, що його презентація мала зворотний ефект, й вийняв її. — Всі, з ким я бачився сьогодні, цілі й неушкоджені.

Якби сконала Петра, гулянка була б більшою й гучнішою. Крім того, в мене у кожній кісточці бриніла тривога — це черговий підступ і Тоні щось втнув.

— Тоді що ти накоїв? — не вгавала я.
— Твої припущення обурливі, — пробурчав Соретті.

— Після учорашнього? Ні, анітрохи!

Я примружила очі.

Тоні здавався навдивовижу слухняним гарнюнчиком, нехай й прикидався, ніби образився. Таке собі насуплене темнооке янголятко, що сховало крила. І це бентежило.

— Нічого не розумію, — зненацька похитав бос головою. — Де подив… Де захват… Оце така мені дяка за твої м… — раптом з його язиком щось сталося — він припинив слухатись свого господаря й відмовлявся вимовити наступне слово. — М… — спробував Соретті ще раз. Й покинув це. — Сама подивись.

Помах руки вказав на кавовий столик. Тоні відступив на крок у бік, щоб я могла побачити, що на ньому стоїть.

Ну, по-перше, там одразу знайшлося джерело різдвяного запаху — кілька свічок з ароматом різдвяних свят. Мабуть, інших цей новоспечений романтик не здибав.

А по-друге… Ой лишенько, я й не здогадувалася, що усе аж настільки кепсько!

— Тоні, я серйозно. Що ти наробив? — перелякано повторила я своє питання, на яке так і не отримала чіткої відповіді.

Не міг він ось так просто й раптово, керуючись виключно велінням серця, приготувати мені на вечерю макарони з сиром. Він. Соретті, який зневажає саме існування слова «макарони». Трапилось щось жахливе.

— Твоя реакція ранить мої почуття, — констатував він, після того, як знов не отримав жаданий подив та захват. Ще б пак! Я скорчила таку безвідрадну пику, ніби це вже я когось вбила. — Це лише вечеря, романтика і трішки розпусти.

— Вечерю бачу, — на столику і справді крім філіжанки з моєю улюбленою стравою були й більш традиційні для цього дому наїдки. — Твоєю романтикою тхне аж до Брукліну і ми провітрюватимемо пентхаус після неї ще три дні. А трішки розпусти — це ти власною персоною?

— Не квапся, Бессі, спочатку подаруночок.

Не квапся, Бессі… Легко ж йому казати, коли всі події, в які я втрапила після згоди піти з ним на родинне свято, нагадують швидкісні перегони на виживання, ще й з перешкодами.

Допетравши, що я поки не тікатиму, Тоні повернув самовладання й знов перетворився з розгубленого і дещо зніченого залицяльника з трояндою у пащі на нахабного гулящого котяру.

Але мої підозри нікуди не зникли. Навпаки, вони сягнули піку. Й у голові розгорнулася справжня драма зі здогадок на кшталт він освідчиться мені чи погрожуватиме, чи встругне ще якесь лайно, через що я не втримаюся і натовку йому писок.

Хоч якась частинка мене й сподівалася, що це лише спроба загладити провину за учорашнє пекельне побачення, нехай воно й закінчилося в ліжку.

Маленька така частинка. Геть дрібна і майже непомітна.

— Подаруночок? Який ще подаруночок?!
— Подивись у мене в штанях, — лукаво видав Соретті. Темні очі зблиснули — він був в захваті від самого себе, від того безсоромного нахабного виклику, що зірвався з його вуст.

Втім, ті вуста вимовляли й щось значно гірше.

Моє обличчя миттєво скам’яніло так сильно, як не кам’яніють лиця знаменитостей після ботоксу.

— Дякую, я там вже все бачила, мені вистачить, — ледь стримуючи злість, просичала я солодкавим тоном.

Тоні нахилив голову убік, роздивляючись мене з цікавістю. Йому подобалась моя реакція. І, здається, він саме на неї й очікував.

— Тобто ті перепустки у мене в кишені тобі не потрібні?

Покидьок викрутив все так, ніби це я постійно думаю лише про секс, а він — найпорядніша людина у світі.

— Дай вгадаю, це перепустки до раю?

Хоч бос і не вдавався зазвичай до настільки запліснявілих пікаперських підкатів, та навіть диявол не відає, що в Соретті на думці.

— Та ні, вони цілком реальні, — заперечив він, вищирившись.

Його уточнення все одно анічогісінько не пояснювало. Якщо ті перепустки справжні, це ж може бути й вільний вхід як на Суперкубок, так і на концерт Селін Діон. Будь-яка розумна людина воліла б отримати перше.

— Кажи вже! — гарикнула я, бо уривався терпець.

— Ну гаразд.

Зітхнувши, бос таки запхав долоню в кишеню й дістав звідти два прямокутники з магнітною стрічкою та логотипом… Ні, не може цього бути! Янкіз!

— Два місця у секторі для особливих гостей на Янкі-Стедіум на весь сезон, — урочисто оголосив Тоні.

— Та йди ти, — вихопилось в мене.

Я відмовлялась вірити, що це відбувається насправді!

Звісно я знала, що той момент, коли Соретті застукав мене за переглядом гри і я так кляла Бредшоу, що жбурнула шматком сиру — який потім сама й прибирала — в телевізор, справив на нього незабутнє враження. Та невже він запам’ятав навіть це? Здається, він тоді ще був напідпитку.

Не те щоб я могла вважатися аж настільки затятою фанаткою — бейсбол обожнює татко, і вдома частіше за все ми дивились ігри разом. Він вболівав, а я реготала з того, як він з поваги до мами замість матюків вигукував щось безглузде на кшталт «редьку тобі під коліно, сліпе безноге курча Купер». Це було весело. З часів мого переїзду до Нью-Йорка я не так вже й часто переглядала ігри — без тата і його коментарів враження були не ті.

Не уявляю навіть, що б він віддав за ці перепустки. Мабуть, геть усе, окрім свого пікапа й каблучки, яку йому в день весілля мама вдягла на палець.

А Тоні просто пропонує мені їх… як компенсацію за моральні збитки? Звісно, й майбутні також.