Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Хочеш їх? — спитав Тоні так лагідно, ніби розмовляв з дитиною, що застигла біля вітрини з цукерками або ляльками. Мабуть, він помітив, як засвітилися хворобливим вогником мої очі, тим самим, яким у фільмах зазвичай дивляться на якісь прокляті магічні персні або монети.

— Зараз — навіть сильніше за тебе, — тихо зізналась я.

— Тоді проведи зі мною цей вечір, Елізабет.

І чому його прохання пролунало як черговий вирок?

Це миттєво витверезило мене. Й нагадало, що угод з цим дияволом в мене вже достатньо на особистий котел у пеклі.

— Гм. Єнотику, макарони з сиром, — почала лічити я, загинаючи пальці, — свічки, троянда у слині, перепустки… Забагато для одного вечора у домашньому затишку.

— Ще «Титанік».

Овва!

— «Титанік»… — повторила я, збираючи думки до купи. Мені довелося робити це блискавично. — І хто тобі порадив докласти трішки більше зусиль ніж вечеря під наглядом пекельної білявої тварюки?

Принаймні мене втішало те, що Тоні і справді волів поліпшити враження від учорашнього побачення. Це ж добре, так? Нехай він і зробив усе по-своєму і дещо недосконало. Та він старався.

Втім я маю лишатись пильною.

Соретті скосив очі на синю оксамитову подушку й неохоче назвав ім’я:

— Сильвія, — ну, це можна було передбачити. — Вона обізвала мене йолопом і пригрозила, що відіб’є тебе, якщо я і далі поводитимусь так.

Гаразд, мабуть, варто передивитись своє ставлення до неї. Та це почекає, спочатку макарони з сиром.

З найвідчуженішим виразом обличчя я всілася на канапу, ігноруючи Тоні та його переможну посмішку, й вхопила філіжанку, з якої стирчала ложка. Мабуть, пан Великий поціновувач високої кухні не зміг вигадати, як йому подавати цю страву згідно з ресторанними правилами, та йому пощастило — я дівчинка не вибаглива, мене все влаштовувало і так.

— То я маю завдячувати «Титаніку»? — поцікавився бос.

Раптом мені спало на думку: так, він досвідчений у ліжку, та який в нього досвід, коли справа стосується чогось більш особливого? Як-от побачень. Похвалитися тривалими стосунками в минулому він не міг. Я, щоправда, також.

Можливо, він лишень не відає, що робить? Уперше в житті. І Сильвія нарешті відкоригувала дії свого безцінного пташеняти, й відтепер Тоні поводитиметься більш відповідно й відповідально, і менш ризиковано?

— Й моїй наївності. Через неї я сподіваюся, що ти не зібрався щось втнути, — відповіла я, виразно споглядаючи на нього. На щастя, Тоні зрозумів натяк і потягнувся до пляшки, щоб налити вина.

— Ти не пошкодуєш, Лізбет, — паралельно запевнив він.

— Це я вже чула. І шкодувала опісля.

Так якось же я збиралася проводити з ним час поза роботою. Тож краще вже аж надто не прискіпуватися.

— До речі, поки ми не занурилися в цілковиту атмосферу цього напрочуд спокійного вечора без загроз, — підкреслив Тоні й подав мені келиха, — підеш зі мною завтра на вечірку? — його інтонація була такою буденною, ніби для нас це звична справа, і ми відвідали разом десь мільйон вечірок, й я на них почувалася своєю людиною, як і Соретті, і взагалі зовсім не гидке омаське каченя, яке має лишатись у тіні.

Ні, насправді я не вважала себе такою нікчемною і незначущою, принаймні за межами «Прада», але в мене вистачило клепки, щоб оцінити моє минуле з Джаспером і колишніми босами і втямити, що Тоні Соретті — це виключення з усіх правил не тільки через те, що він затято нехтує ними. Майже увесь люд, запрошений на ту вечірку, — пихаті багаті телепні з носами, задертими до самих небес. З ними я стикалася і на передзаручинах Петри. Й лишалася для них непомітною й нецікавою.

Та одне — прикинутися дівчиною Тоні за гроші, усього лише раз, а геть інше — піти з ним по-справжньому і познайомитися з його друзями. Може, у гніздечку Соретті та у «Тумані» мене це не турбувало, та тепер, визнавши, що мене вабить бос, що він важливий для мене… Трясця! Я збіса переймалася!

Второпавши, що свічками й макаронами дехто підлизувався до мене, я ледве стрималася, щоб не виплеснути вино йому у пику.

Я підвела погляд, зазирнула просто у темряву очей Соретті, й відрубала чітко сталевим голосом:

— Ні.

Якщо Тоні і знітився — у чому я сумнівалася, — він не повів і бровою, лише відповів:

— Добре.

Минула хвилина й три моїх ковтки вина, перш ніж він додав:

— Так навіть краще — без тебе я матиму більше свободи робити те, що мені заманеться.

Він нагородив мене лінивою посмішкою, такою, що без слів промовляє про свободу горизонтального положення між ніг у якоїсь легковажної кралі.

Покидьок спробував змусити мене ревнувати!

Відчайдушний хід з його боку. На який я відповім теж брудним прийомом.

— Тобі нагадати, що сталося з твоєю колекцією вина, коли ти уджиґнув те, що мені не сподобалось?

На додачу я закинула ногу на ногу, поли халата розійшлися, й чиясь пожадлива увага одразу ж прилипла до моїх голих колін. Так-так, любчику, подумай про них, про те, що вище й між ними, й усвідом, що більше ніколи не торкнешся мене, якщо завтра тобі дійсно закортить розважитись з якоюсь хвойдою.

Це ж в кому із нас насправді говорив відчай…

Іноді мені притаманна зайва самовпевненість, така в мене хвороба. Саме через неї зараз я й була переконана, що Соретті не наситився мною вдосталь, щоб отак по-дурному усе спаскудити. Вклавши стільки старань, щоб повернути мене, щоб втримати біля себе… Пітніючи в тих зіркових трусах… Ні, він не витрачає сили дарма.

— Чого ти не знаєш, Бессі, того не караєш.

Дідько! Він також поступатись не збирався!

Довелося вдатись до найдавнішої форми жіночого шантажу.

— Заприсягнися, поклавши руку на найдорожче, що вся ця романтика не задля того, аби переконати мене піти з тобою.

Ніби це колись працювало, ніби, якщо він збреше, в нього дійсно відпаде цюцюрка.

Але Тоні мене здивував. Вкотре. Та цього разу я навіть відчула сором, не розлютилася.