Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

2. Правильне застосування ст. 1241 ЦК передбачає визначення кола осіб, які належать до категорії повнолітніх непрацездатних осіб. Непрацездатними є особи, які на день відкриття спадщини досягли пенсійного віку (55 років — для жінок і 60 років — для чоловіків) або на цей самий день визнавались інвалідами (незалежно від групи інвалідності).

3. Для встановлення обов’язкової частки у спадщині визначається частка, яка б належала особі, що має право на обов’язкову частку у спадщині, у разі спадкування за законом. Половина цієї частки і складає обов’язкову частку у спадщині. Суд може зменшити розмір обов’язкової частки у спадщині з урахуванням відносин (недоброзичливих) між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Такими може бути, зокрема, наявність у спадкоємця досить значних за розміром постійних доходів, значний обсяг спадщини.

4. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки і вжитку, які спадкуються в порядку, визначеному ст. 1279 ЦК, вартість заповідального відказу на користь особи, що має право на обов’язкову частку у спадщині. Вартість інших речей та майнових прав зараховується до обов’язкової частки у спадщині лише за умови, що вони перейшли до цієї особи як до спадкоємця. Тому до обов’язкової частки зараховується сума вкладу в банку чи іншій фінансовій установі, успадкована відповідно до розпорядження даного спадкодавця (ст. 1228 ЦК), але не зараховуються страхова виплата, на яку мав право спадкодавець та яка перейшла у зв’язку зі смертю останнього до особи, яку спадкодавець зазначив у договорі особистого страхування (ч. 2 ст. 1229 ЦК), виплати, здійснені відповідно до ст. 1227 ЦК, якщо вони не ввійшли до складу спадщини.

5. Слід звернути увагу на своєрідність формулювання «незалежно від змісту заповіту». Законодавець не зазначає на нікчемність (недійсність) умов заповіту, що порушують право на обов’язкову частку у спадщині. Отже, порушення заповітом права відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині є лише підставою для визнання заповіту у відповідній частині недійсним. Але і за відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним особи, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, спадкують свою обов’язкову частку незалежно від змісту заповіту. Тобто за наявності заповіту, який порушує право на обов’язкову частку у спадщині та відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним, захисту підлягає не право спадкування, що випливає із заповіту, а право на спадкування обов’язкової частки у спадщині, встановлене ст. 1241 ЦК.

6. Коли в ч. 1 ст. 1241 ЦК визначається обов’язкова частка у спадщині, то мається на увазі, що вона має бути чистою часткою, тобто не обтяженою боргами. Інша справа, що при визначенні розміру спадщини з метою встановлення розміру обов’язкової частки розмір спадщини також має бути зменшений на грошову суму, в яку оцінюються обов’язки, що входять до складу спадщини. Тому відповідно до ч. 3 ст. 1241 ЦК будь-які обмеження та обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, «дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку». Це не означає нікчемності таких обмежень та обтяжень, бо нікчемність правочину має бути встановлена в законі прямо, а із взятого в лапки формулювання недійсність умов правочину лише випливає. Але ж слід враховувати і ч. 1 ст. 1241 ЦК, відповідно до якої обов’язкова частка у спадщині спадкується «незалежно від змісту заповіту».

1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

3. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

1. Як і будь-який правочин, заповіт може бути вчинено під умовою. Така умова може бути будь-якою мірою пов’язаною або не пов’язаною з поведінкою спадкоємця. Така умова лише не може суперечити закону і моральним засадам суспільства. За наявності такої суперечності умова визнається нікчемною, а особа, яка мала спадкувати за наявності умови, спадкує відповідно до заповіту без врахування умови, що є нікчемною. Умова, під яку заповідач поставив право спадкоємця на спадкування, має існувати на час відкриття спадщини. Настання цієї умови пізніше, хоча б і в межах строку на прийняття спадщини, не дає права на спадкування за заповітом з умовою. Отже, народження дитини, здобуття освіти після відкриття спадщини не може бути умовою, в залежність від якої ставиться право на спадкування за заповітом, але ці ж обставини, якщо вони настали до відкриття спадщини, можуть обумовлювати право на спадкування за заповітом.

1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

3. За життя дружини та чоловіка