Читати книгу - "Пригоди Піннокіо"

Бажаєш підсмажитися на сковороді чи хочеш, щоб я зварив тебе в горщику з

томатним соусом?

—  По правді кажучи,— відповів Піноккіо,— коли вже я можу вибирати, то

найкраще було б, якби ви мене відпустили додому.

—  Ти жартуєш! Невже ти думаєш, що я відмовлюся посмакувати такою

рідкісною рибою? Не щодня трапляється в тутешніх водах риба — дерев’яний

хлопчик. Дозволь мені зробити так: я засмажу тебе на сковороді разом з іншою

рибою. Ти будеш задоволений. Підсмажитися в гурті завжди приємніше, ніж

самому.

Нещасний Піноккіо, почувши такий вирок, заплакав, заблагав:

—  Ох, краще б я пішов до школи!.. Але я послухався приятелів, і Ось мене

покарано! Уу-у-у!

А що Піноккіо звивався, як в’юн, щосили пручався, силкуючись вирватися з

лап зеленого рибалки, той узяв пучок міцного очерету, зв’язав хлопчика за руки й

за ноги, як ковбасу, і кинув у ночви до іншої риби.

Потім він дістав величезну миску з борошном і висипав туди всю рибу.

Обкачуючи кожну рибину в борошні, рибалка кидав її на сковороду.

Перші помандрували в киплячу олію бідні барбульки, потім окуні, потім

тріска, кефаль і сардинки. Надійшла черга й Піноккіо. Побачивши близький

кінець (і який страшний кінець!), він так затремтів від жаху, що не міг більше ви-

мовити жодного слова задля свого порятунку.

Нещасний хлопчик благав очима! Та зелений рибалка навіть не звернув на це

уваги. Обкачав Піноккіо п’ять чи шість разів у борошні так, що той став схожий

на гіпсову ляльку.

Потім схопив його за тулуб і...

81

XXIX.ПІНОККІО ПОВЕРТАЄТЬСЯ В БУДИНОК ФЕЇ,

ЯКА ОБІЦЯЄ, ЩО НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН СТАНЕ СПРАВЖНІМ

ХЛОПЧИКОМ, А НЕ ДЕРЕВ'ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ.

НА ЧЕСТЬ ЦІЄЇ УРОЧИСТОЇ ПОДІЇ

МАЄ ВІДБУТИСЯ ВЕЛИКИЙ БЕНКЕТ

Саме в ту мить, коли рибалка хотів уже кинути Піноккіо на пательню, до

печери зайшов великий собака, якого принадив сюди гострий, спокусливий

запах смаженої риби.

— Іди геть! — загрозливо крикнув на пса рибалка, все ще тримаючи в руках

дерев’яного хлопчика, обкачаного в борошні.

Але пес був голодний-голоднющий, він завивав і крутив хвостом, ніби благав:

«Дай мені шматок смаженої риби».

— Іди геть, кажу тобі! — повторив рибалка і замахнувся на пса ногою.

Поліцейський собака не звик до такої гостини і люто вишкірив зуби.

В цю мить почувся тонесенький голосочок:

Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не виручиш, я пропав!

Пес одразу впізнав голос Піноккіо і, на свій превеликий подив, побачив, що

йде він з обкачаного в борошні оцупка, який рибалка тримав у руці.

І що ж, ви думаєте, він зробив? Високо підстрибнув, схопив той оцупок і,

обережно тримаючи його в зубах, вибіг з печери і помчав як вітер.

Рибалка розлютився, що ласа здобич вислизнула з його рук, і погнався за

собакою, але пробіг кілька кроків, закашлявся й повернув назад.

Тим часом Алідоро вибіг на стежку, що вела в село, зупинився і обережно

поклав на землю Піноккіо.

—  Чим же я тобі віддячу?! — мовив дерев’яний хлопчик.

—  Не варто про таке й думати,— відповів собака.— Ти врятував мене, а я

тебе—і ми квити. Адже всі на цьому світі повинні допомагати один одному.

—  Як ти опинився в печері?

—  Я лежав ледь живий на березі, коли вітер доніс до мене пахощі смаженої

риби. Це роздратувало мій апетит, і я побрів туди. Якби я прийшов на хвилину

пізніше...

—  Не кажи мені про це! — закричав Піноккіо, який усе ще тремтів від

страху.— Не згадуй мені про це! Якби ти прийшов на хвилину пізніше, мене б

уже засмажили, з’їли й перетравили. Бррр... На саму згадку про це мене дрижа-

ки б’ють.

Алідоро, всміхаючись, простягнув дерев’яному хлопчикові праву лапу, яку той

міцно-міцно потиснув. На цьому вони й розійшлися.

Пес побіг додому, а Піноккіо, лишившись наодинці, подався до ближньої

хатини. Там він спитав у дідуся, що сидів у дверях і вигрівався на сонці:

—  Скажіть, будь ласка, добродію, чи не чули ви якихось новин про бідного

хлопчика на ім’я Евдженіо, пораненого в голову?

—  Того хлопчика рибалки принесли в цю хатину, і тепер він...

—  Мертвий? — перебив Піноккіо із слізьми в голосі.

—  Ні. Живий і повернувся додому.

—  Справді? — вигукнув дерев’яний хлопчик, підстрибуючи від радості.

— Значить, рана була не смертельна?

—  Могло бути гірше, він міг і померти,— відказав дідусь.— Бо йому влучили в

голову великою книгою, оправленою в картон.

—  І хто це зробив?

—  Його товариш по школі, якийсь Піноккіо.

—  А хто цей Піноккіо? — спитав дерев’яний хлопчик, прикидаючись, що

нічого не знає.

—  Кажуть, шибеник, волоцюга, справжній шибайголова.

—  Брехня, все-все брехня!

—  А ти знаєш цього Піноккіо?

—  Бачив його якось,— відповів дерев’яний хлопчик.

—  І якої ти думки про нього? — спитав дідусь.

—  Мені здається, що це чудовий хлопець, він охоче вчиться, слухняний, дуже

відданий своєму батькові і родині...

Отак безсоромно брешучи, дерев’яний хлопчик торкнувся свого носа і помітив, що він став довший на цілу долоню.

Страшенно переляканий, він закричав:

—  Не вірте мені, добрий чоловіче, не зважайте на всі хороші слова, які я сказав

про Піноккіо. Я чудово знаю його і можу заприсягтися, що він справді шибеник і

ледацюга, який, замість ходити до школи, гуляє з приятелями і бешкетує.

Тільки-но він вимовив ці слова, його ніс поменшав.

—  А чому ти весь такий білий? — спитав його раптом дідусь.

—  Знаєте... я ненароком притулився до щойно побіленої стіни,— відповів

Піноккіо; він соромився признатися, що його обкачали в борошні, як рибу, щоб

засмажити потім на сковороді.

—  А де ж твоя курточка, штанці й ковпачок?

—  Мене перестріли злодії і роздягли. Скажіть, будь ласка, чи не можете ви

дати мені якусь одежинку, щоб я дійшов додому?

—  Мій хлопчику, в мене немає нічого для тебе, крім маленького мішечка з-під

квасолі. Коли хочеш, можеш узяти, он він там.

Піноккіо не змусив себе просити двічі, узяв мішечок, прорізав ножицями

маленьку дірку внизу і дві по боках і надяг на себе, як сорочку. В такій одежині

він попрямував до села.

83

Та дорогою він завагався, ступав то крок уперед, то назад, розмовляючи сам з

собою:

—  Як я з’явлюсь перед очі моєї доброї Феї? Що вона скаже, коли мене

побачить? Чи простить мені вдруге? Мабуть, що не простить, напевно, не

простить! 1 я цього заслужив, бо я, поганець, усе обіцяю виправитись і ніколи не

дотримую слова.

Коли він дістався до села, була вже ніч, знялася буря, полив рясний дощ.

Піноккіо пішов прямо до будинку Феї з твердим наміром постукати в двері й

попросити, щоб йому відчинили.

Та біля самого будинку дерев’яний хлопчик завагався, рішучість покинула

його, і, замість постукати, він відбіг назад кроків на двадцять. Потім удруге

повернувся до дверей і знову не наважився, так само і втретє. На четвертий раз

він тремтячою рукою узявся за залізне кільце і тихенько стукнув у двері.

Чекав, чекав, нарешті, через півгодини, на останньому поверсі (будинок мав їх

аж чотири) відчинилося віконце, і Піноккіо побачив великого Слимака з лампою, на голові, який спитав:

—  Хто там стукає о такій порі?

—  Фея вдома? — обізвався дерев’яний хлопчик.

—  Фея спить, і її не можна турбувати. А ти хто такий?

—  Це я.

—  Хто «я»?

—  Піноккіо.

—  Який Піноккіо?

—  Дерев’яний хлопчик, що живе в цьому будинку разом з Феєю.

—  Ага, зрозуміло,— сказав Слимак.— Почекай там, зараз я зійду вниз і

відчиню.

—  Швидше тільки, будь ласка, бо я вмираю від холоду.

—  Мій хлопчику, я Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.

Минула година, дві, а двері все не відчинялися. Піноккіо, який тремтів від

холоду, дощу і страху, наважився постукати вдруге, на цей раз дужче.

Після другого удару відчинилося вікно поверхом нижче і показався в ньому той

же Слимак.

—

Любий Слимачку,— гукнув Піноккіо з вулиці,— я чекаю вже дві

години! А дві години в таку негоду тягнуться довше, ніж два роки. Поквапся, будь

ласка.

—  Мій хлопчику,— байдужісінько відповів з вікна Слимак,— мій хлопчику, я

— Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.

І вікно зачинилося.

Пробило північ, потім годину ночі, потім другу годину після півночі, а двері все

не відчинялися.

Тоді Піноккіо урвався терпець, розлючений, він схопив кільце з наміром

постукати так, щоб луна пішла по всьому будинку. Але залізне калатало раптом

перетворилося на живого в’юна, який вислизнув з рук і зник у рівчаку посеред

вулиці.

—

Он як! — вигукнув украй розлючений Піноккіо.— Якщо молоток зник,

то я битиму в двері ногами.

Відступивши трохи назад, він розмахнувся і щосили вдарив у двері ногою.

Удар був такий сильний, що нога застряла в дверях. Дерев’яний хлопчик

спробував висмикнути її, але марно: нога сиділа в дошках, як забитий цвях.

Уявіть собі розпач нещасного Піноккіо! Він мав до світанку простояти одною

йогою на землі, тимчасом як друга, задерта догори, стирчала в дверях.

Надворі був білий день, коли двері нарешті розчинилися. Бравий Слимак

спустився з четвертого поверху вниз усього за якихось дев’ять годин. До речі, він

аж спітнів від такого поспіху.

—  Навіщо ти встромив ногу в двері? — спитав він, посміхаючись, у

дерев’яного хлопчика.

—  Ой, біда. Поглянь, любий Слимачку, чи не зможеш ти звільнити мене від

цих мук?

—  Мій хлопчику, тут потрібен тесля, а я ніколи не працював теслею.

—  Попроси за мене Фею...

—  Фея спить, і її не можна будити.

—  А що ж я робитиму тут цілісінький день, прибитий до дверей?

—  Лічи мурашок, що повзають по вулиці...

—  Принеси мені хоча б чогось попоїсти, бо я вже знемагаю від голоду.

—  Зараз! — сказав Слимак.

Справді, через три з половиною години Слимак повернувся, несучи на голові

срібну мисочку. В ній лежали хліб, смажене курча і чотири спілих абрикоси.

—  Ось сніданок, посилає тобі Фея,— сказав Слимак.

Побачивши такі ласощі, дерев’яний хлопчик страх як зрадів. Та який його взяв

жаль, коли, почавши їсти, він побачив, що хліб виліплено з крейди, курча

зроблено з картону, а чотири абрикоси — з пофарбованого алебастру.

Йому хотілося плакати від розпачу, кинути на землю мисочку з усім, що в ній

було, та чи від мук, яких він зазнав, чи від голоду він зомлів.

Опритомнівши, Піноккіо побачив, що лежить у м’якому ліжку, а поряд сидить

Фея.

—  І на цей раз я тобі прощаю,— сказала Фея,— та горе тобі, якщо ти знову не

послухаєшся мене.

85

Піноккіо поклявся, що буде вчитися й поводитися добре.

І дотримав свого слова аж до кінця навчального року.

На екзаменах, перед канікулами, він виявився найкращим учнем у школі. І його

поведінку було оцінено як досить пристойну. Фея дуже раділа і сказала:

—  Завтра нарешті сповниться твоє бажання.

—  Яке?

—  Завтра ти вже не будеш дерев’яною лялькою, а станеш справжнім

хлопчиком.

Ох, яка ж була радість Піноккіо, коли він почув цю довгождану звістку. Всі

його друзі мали бути запрошені наступного дня на великий бенкет у будинку Феї

з нагоди такої урочистої події. Фея приготувала двісті чашок кави з молоком і

чотириста булочок, намазаних маслом з обох боків.

Свято було б дуже гарне і дуже веселе, але...

На жаль, у житті дерев’яних хлопчиків завжди трапляється «але», яке зводить

усе нанівець.

XXX.ЗАМІСТЬ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ,

ПІНОККІО ПОТАЙ ВИРУШАЄ ЗІ СВОЇМ ДРУГОМ

ГНОТИКОМ У КРАЇНУ РОЗВАГ

Звичайно, Піноккіо негайно попросився у Феї піти в місто, щоб передати

запрошення на бенкет товаришам. Фея сказала:

—  Іди і запроси товаришів на завтра, але пам’ятай, що тобі треба повернутися

додому ще завидна. Зрозумів?

—  Обіцяю повернутися через годину,— відповів дерев’яний хлопчик.

—  Гляди, Піноккіо! Діти легко обіцяють, але дуже часто не виконують

обіцянок.

—  Але ж я не такий, як інші. Якщо я даю слово, то дотримую його.

—  Побачимо. Як будеш неслухняний, тим гірше для тебе.

—  Чому?

—  Тому що дітей, які не слухають порад тих, хто знає більше від них, завжди

може спіткати лихо.

—  Я вже перевірив на собі! — сказав Піноккіо.— Я вже навчений.

—  Побачимо, чи ти кажеш правду.

Не гаючи часу на зайві розмови, Піноккіо попрощався з Феєю, яка була йому за

маму, і, наспівуючи й пританцьовуючи, вибіг з дому.

Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів.

Одні погоджувались охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх

припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків

маслом, кожен відповідав:

—  Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.

Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного

найулюбленішого і найближчого друга на ім’я Ромео, правда, всі називали його

Гнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий гнотик у лампадці.

Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і

теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге — Гнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.

87

Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди і нарешті знайшов друга в

якомусь дворі.

—  Що ти тут робиш? — спитав Піноккіо.

—  Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.

—  Куди ти помандруєш?

—  Далеко-далеко.

—  А я тричі заходив до тебе і не застав.

—  А чого ти від мене хочеш?

—  Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?

—  Яке?

—  Завтра я вже буду не дерев’яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі

інші.

—  Вітаю тебе.

—  Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.

—  Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від’їжджаю.

—  Коли?

—  Опівночі.

—  Куди саме?

—  Я переселяюсь у найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну

нероб і ледарів.

—  А як вона називається?

—  Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?

—  Мені? Ніколи в світі!

—  Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще

знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні

вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться

у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів і однієї неділі. Уяви

собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день

грудня.

    Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!

—  А що ж там роблять цілісінький день?

—  Розважаються з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а вранці знову до

розваг. Як це тобі подобається?

—  Гм! — промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: «Не

завадило б і мені так пожити».

—  Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.

—  Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим

хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я

мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.

—  Куди це ти так біжиш?

—  Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.

—  Почекай ще дві хвилини.

—  Вже дуже пізно.

—  Тільки дві хвилини.

—  А якщо Фея мене гукатиме?

—  Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться,— сказав цей поганець

Гнотик.

—  А ти мандруватимеш сам чи в гурті?

—  Сам? Та нас набереться аж сотня.

—  А ви поїдете чи підете пішки?

—  Скоро сюди під’їде фургон, він забере мене і довезе

аж до цієї найщасливішої країни.

—  Як би я хотів, щоб фургон під’їхав зараз!

—  Чому?

—  Щоб побачити, як ви вирушите в подорож.

—  Почекай трошки і побачиш.

—  Ні, ні, я йду додому.

—  Почекай ще дві хвилини.

—  Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.

—  Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з’їдять кажани?

—  То ти напевно знаєш, іцо в тій країні немає шкіл?

—  Навіть не чули про них.

—  І вчителів нема?

—  Жодного.

—  І там зовсім не треба вчитися?

—  Зовсім.

—  Яка чудесна країна! — промовив Піноккіо, ковтаючи слинку.— Яка чудесна

країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.

—  Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?

—  Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним

хлопчиком і не хочу ламати свого слова.

—  Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться

89

тобі по дорозі.

—  Прощай, Гнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх

товаришів.

І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і,

повернувшись до приятеля, спитав:

—  А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і

однієї неділі?

—  Голову закладу.

—  І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в

останній день грудня?

—  Авжеж.

—  Яка чудесна країна! — повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату.

Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: — То прощавай насправді!

Щасливо!

—Прощавай.

—  Коли від’їжджаєте?

—  Скоро.

—  Шкода! Якби до від’їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.

—  А Фея?

—  Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи

на годину пізніше.

—  Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?

—  Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.

Тим часом стало темно, зовсім темно. І ось удалині замерехтів вогник, почулося

дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.

—  Он вони! — вигукнув Гнотик, схопившись на ноги.

—  Хто? — пошепки спитав Піноккіо.

—  Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?

—  А це правда,— спитав дерев’яний хлопчик,— що в тій країні взагалі не

треба вчитися?

—  Зовсім, зовсім не треба.

—  Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!

XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТИ