Читати книгу - "Вибрані листи"

І все ж у галереї жіночих образів чи не найяскравіша постать — весталки Корнелії, що стала жертвою нечуваного злочину, який, — подивуймося ще раз, задля… своєї слави! — звершив уже згадуваний імператор Доміціан: «за правом верховного понтифіка, радше нелюда-тирана, він захотів закопати живцем Корнелію, Старшу весталку: такий приклад, здавалось йому, прославить добу його правління» (VI, 11). Бачимо, як її, несправедливо осуджену, ведуть на страту, чуємо її голос, коли вона, простягаючи руки до Вести, викликує свої останні, не цілком зрозумілі, слова; як спускається сходами у підземелля. І тут саме та деталь, яка й не дає цьому образу зітертися з пам’яті: приречена на смерть, уже сходячи в могилу, зупинилася, щоб підібрати край свого покривала, столи, якою зачепилася за східець, а коли кат хотів їй допомогти, відсахнулася від його руки, бажаючи піти з життя, як і личить весталці, недоторканою і недоторканною. Згадується при тій нагоді, як Цезар, за Светонієм, уже впавши під кинджалами змовників, в останню мить поправляє свою тогу, щоб і мертвим лежати гідно, бо гідність — то гідність в усьому, хай нею дорожить високий достойник, а хай проста людина, хай багач, а хай убогий (згадаймо й наше: «бідні, але гідні»).

Письменницька майстерність Плінія, як бачимо, яскраво виявляється і в його описах, якими він засвідчує неабиякий хист оповідача: викладає матеріал на письмі так, що все це видається живою, усною, розповіддю, все тут — у розвитку, в русі й висвітлюється перед читачем, як кадри кінострічки на екрані; Пліній у цьому мав змогу скористатися багатющим досвідом поетів золотої доби римської літератури, передусім, — Вергілія, Горація, Овідія. А що це насправді так, достатньо прочитати бодай два чи не найвідоміші його листи — про виверження Везувію (VI, 16 і 20); їх частково ми вже торкались, обговорюючи портрет Плінія Старшого. У листах максимально реалізований ефект присутності: читач усіма відчуттями занурений у моторошну стихію. Передусім — це грандіозне видовище: бачимо «незвичайну щодо розміру й вигляду хмару, що забовваніла в небі» (VI, 16). Вдаючись до різних зображувальних засобів, передусім до порівняння (той оболок «найбільше нагадував своєю формою велетенську сосну»), Пліній розгортає перед нами дивовижні метаморфози тієї «сосни», пояснюючи водночас, з погляду науковця, причини тих перемін.

Далі — не лише очима, а й усім тілом, уже зблизька, відчуваємо і подих вогню, і запах сірки, й присмак попелу, що пеленою вкриває все довкіл, і гарячі уламки пемзи, що падають на голову; опиняємося серед розгубленої юрби, яка метається у різні боки, — як і самі будівлі: «від частих поштовхів будівлі похитувались, і здавалося, що вони, наче зіштовхнуті з місць, то рушають, хто куди, то знову повертаються на звичні місця». І все це з використанням живописного, ще Гомером і трагіками облюбованого контрасту — багряного й чорного: «А тим часом із Везувію, вихоплюючись то тут, то там, розливалось у небі широке полум'я, а нічна темрява додавала тим вогненним спалахам ще більшої яскравості».

Ще колоритніші й драматичніші сцени у двадцятому листі. Один пасаж — то немов протилежність упорядкованому триєдиному світові (небо-суходіл-море), де все мало б бути на своїх місцях: «…вози, що мали нас супроводжувати, дарма що на рівнісінькому, не втримувались на місці — ними наче жбурляло сюди-туди, не допомагало й каміння, яке підкладали під колеса. Бачили ми також, як море, мовби поглинає само себе: поштовхи землі гнали його ген від берега. Він відступав усе далі, й чимало морських створінь опинилось у піщаній пастці. А за плечима, смолисто-чорна, жахна, кремсана миготливими вогненними зиґзаґами, нависала хмара, з якої, вихоплюючись раз по раз, схожі на блискавки, лише набагато більші, шугали довжеленні язики полум'я». Потім та розлога хмара, мов театральна завіса, забрала з-перед очей страхітливе видовище: «Невдовзі та хмара опустилася на землю, налягла на море, вкрила й сховала у собі Капрі, забрала з виду Мізени». А далі — знову разючий контраст: «Врешті, ця темна мла стала розріджуватися, переходячи у дим чи хмару. За якусь мить заяснів справжній день, з'явилося навіть сонце, щоправда, таке тьмяне, яким буває при затемненні. Перед очима й далі ще тремтячих людей світ постав зовсім іншим, зміненим: усе опинилося під попелом, наче під глибоким снігом».

А ось протилежна до вогню — водна стихія: повінь у Тоскані (VIII, 17), де емоційність динамічного опису знов-таки підсилена контрастом: Аніо, «найприємніша», точніше «найделікатніша» з-поміж усіх рік, delicatissimus Anio, — у години його руйнівного гніву (ріки у римлян — чоловічого роду): «Аніо (приємнішої ріки й немає), вздовж якого туляться вілли, мовби в гості його запрошуючи, — не квапся, мовляв, не тікай, — той Аніо поламав, повиривав з корінням і забрав з собою чимало гаїв, що так гарно його отінювали; попідмивав гори; велетенські брили, обвалившись то тут, то там, мовби ув'язнили його, а він у гарячкових пошуках загубленого шляху трощить усі будівлі і виривається з-під тих обвалів — стрімкий, невтримний»… І вже, завдяки відточеності Плінієвого стилоса, перед нами наче й не Аніо, а розлючений бик (річкових богів зображували у вигляді биків із золоченими рогами), який трощить усе на своїй дорозі; вчувається й наш Славутич: «Реве та стогне Дніпр широкий…», бачаться й кам’яні пороги, що ув’язнювали й нашого велетня… Перед нами — не так документальні свідчення (хоча й з цього погляду Плінієві листи — унікальне джерело), як скрупульозно опрацьована художня, навіть поетична проза: що згадані поети золотого віку змальовували віршами, наприклад, Овідій у «Метаморфозах», те автор «Листів» — словами, вільними від розмірів (verbis modis solutis); від розмірів, але — не від світлого порядку (lucidus ordo), завдяки якому й можемо всіма відчуттями сприймати образи, які творить автор, малюючи словом.

Цей порядок видається особливо світлим при описі джерела Клітумна (VIII, 8); світлим і прозорим, як сама заводь, якою те джерело розливається, «де вода така чиста й прозора, наче скло, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, які лежать там на дні». Тут уже годі дорікнути Плінієві в надмірній увазі до слова: прикро було б, якби чистота й прозорість мови не дорівнювала красі зображуваного; як і