Читати книгу - "Маленький світ"

— То ми з тобою зараз стоїмо на столі? — ніби прошепотів він, — На величезному справжньому столі?

— Гадаю, так. А ще, мабуть краще піти звідси, поки не з’явився господар. Певно йому не сподобаються такі гості.

Злізти з такої висоти було зовсім непросто. Та на щастя один зі стільців стояв так близько біля столу, що торкався його спинкою. Тей перекинув свою торбу через плече, і обережно виліз на вирізьблену дерев’яну спинку велетенського стільця. За кілька хвилин він вже стояв на ньому роздивляючись товсті грубі ніжки, по яких злазити додолу було трохи важче. Він обернувся до Форо, який ще стояв на столі.

— Тепер я розумію як ми сюди потрапили, — крикнув він.

— Як?

— Отой предмет, який ми прийняли за печеру — звичайнісінька торба, така ж як у нас. Ми зайшли у неї, а потім велетень, не помітивши нас, приніс її додому.

Форо стояв поглядаючи то на Тея, то на предмети навколо себе, і ніяк не міг прийти до тями. Нічого подібного він у своєму житті ще не бачив. Раптом десь недалеко пролунав мов грім голос, скоріш за все то й був голос власника будинку. Переляканий хлопець кинувся втікати, слідуючи за Теєм.

— Зачекай! Повернися! — закричав той.

— Навіщо? Ти чув там хтось говорить?

— Ми не зможемо злізти зі стільця. Занадто високо. Там у середині я відчував щось схоже на мотузку, біжи швидше та витягни її.

— А якщо я не встигну?

— Якщо ти не встигнеш нас розчавлять мов комах, можливо навіть не помітивши.

Форо хотів ще щось сказати та злякався, і миттю перескочив через широкий ремінь сумки сховавшись у ній. Намацав предмет, і потягнув його на стіл. Це справді була мотузка, але витягнути її усю відразу було неможливо. Тому він знайшов кінець, і почав витягати його, кілька раз повертаючись у середину щоб розмотати сплутане. Він навіть захекався з цією роботою та весь час оглядався. Адже у будь яку мить міг зайти господар і помітити його.

Нарешті мотузка опинилася на краю столу, і Форо штовхнув її донизу. Вона впала прямо перед Теєм, а той відразу кинувся в'язати кінець до стільця. Захеканий Форо вже злазив по спинці до нього.

Потім вони бігли по брудній нескінченній підлозі намагаючись десь сховатися та до будинку ніхто не заходив. Діставшись стіни Тей помітив світло високо вгорі. Він вирішив, будь що, дістатися до нього. Вхопившись за цупку тканину, яка звисала майже до самого долу, поліз до верху. Лізти довелося довго та важко, кілька разів він майже не зірвався, ледве тримаючись.

Виявилося, що світло йшло зі звичайнісінького вікна. Та воно було таким великим, що на підвіконні, на якому стояв Тей, можна було бігати мов на майданчику.

— Форо, лізь до мене! — закричав він униз.

Але більш слабкий Форо тільки кілька хвилин протримався повиснувши на величезній занавісці.

— Вибач, я не зможу. Що це таке?

— Це звичайна занавіска, яка закриває вікно, але чомусь дуже довга. Гаразд, стій там, я тобі розповім, що бачу: на мене через скло світить сонце. Воно таке велике, навіть дивно. Наше сонце зовсім не таке. Ти мене чуєш? — хлопець вирішив, що так далеко униз може бути не чутно.

— Так, чую. Іноді не зовсім розумію, але мені чути.

— Як же тут високо, аж у голові паморочиться.

Він ліг на живіт, і виглядав униз роздивляючись навкруги. Та скоро збоку дверей почулися голоси. Вони були мов грім, такі голосні. Злякавшись хлопці сховалися. Форо притулився до стіни, а Тей на вікні скочив за занавіску. Потім здивовано визирав, почувши, що голоси насправді дуже відрізняються. Один був страшним, і дуже голосним, інший більш тонким та приємним. А ще тішило те, що він розумів про що йде мова:

— Тату, будь ласка, візьми мене з собою!

— Ні. Я вже говорив.

— Тату, але я дуже хочу у місто!

— Не сьогодні. Я вже пояснював, сьогодні не можна. Еммо, ти вже доросла, а поводиш себе мов дитя. Наступного тижня я візьму тебе з собою. А зараз іди до будинку та чекай на мене.

Тей помітив як по віконному склі промайнула велика тінь.

— Форо, ховайся швидше! — закричав він виглядаючи з-під фіранки.

Форо не знав куди бігти, він розумів, що стоїть на видному місці та мерщій кинувся до ніжок величезної шафи, що стояла поруч. Як тільки хлопець сховався, з різким голосним скреготом відчинилися вхідні двері. Форо навіть боявся визирнути, хоча місце у якому він знаходився було не найкращим: навколо був страшенний бруд та купа павутиння. Обережно, щоб не заплутатись підійшов до краю, і все ж таки наважився виглянути.

Першим, що він побачив були величезні ноги у дівчачих черевиках. Цікавість зростала, і Форо вирішив побачити господиню цих ніг. Але вона була такою великою, що роздивитися обличчя було неможливо. Він повернувся до вікна і помітив Тея, який виглядав униз. Дівчина кружляла навколо столу, щось наспівуючи собі під ніс. Хлопці зовсім забули про безпеку — милувалися її настроєм, і дівочими піснями. І хоч вона була занадто великою все одно нагадала Тею Сіду. Відразу зник страх та здивування. Здається він готовий був зустрітися з ким завгодно, аби тільки врятувати сестру.

Незабаром двері будинку знову заскреготіли, отямившись від роздумів Форо сховався назад. Та цього разу до будинку увійшла зовсім інша істота. Коли Тей роздивився, то не тільки здивувався, а й перелякався ще більше: то був величезний волохатий кіт. У Ембірі теж живуть коти та вони відрізнялися від цього не тільки розміром, але й зовні. В нього була дуже велика голова, і малі смішні вуха. А ще, страшні округлі очі та гострі зуби. Тоді як коти, до яких він звик мали великі вуха, гладку мов шовк шкірку та спокійну вдачу.

Тварина трохи потерлася об ноги господині, а потім вирушила обнюхувати долівку. Можливо кіт шукав щось поїсти, а можливо відчув чи помітив чужинців у будинку. Цього Тей боявся найбільше. Форо заскочив під шафу і мало не зомлів від страху. Та кіт прямував прямо на нього. Випадково, різким рухом, переляканий Форо притягнув таки його увагу у свій бік. Хлопець пригнувся щоб роздивитися волохате чудовисько, і зовсім не