Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Прощення 📚 - Українською

Читати книгу - "Прощення"

269
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прощення" автора Альош Штегер. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 60
Перейти на сторінку:
попереду, запалює нову цигарку, випускає дим у бік засніжених гір.

— Ті гори — це Похор’є. Тут кажуть, що все — добре й погане — приходить із Похор’я. Там похорський гірськолижний курорт, — каже Білий.

Білий вказує на місцину без дерев у формі літери іпсилон на засніженому схилі пагорба.

— Тут, під нами, новий і старий мости, ріка Драва. З протилежного боку — промислова частина міста. Вранці ти її бачила, коли ми були у Свинка. Але на цьому березі річки — стара частина. Навколо — спальні райони, трохи далі починаються перші села. І це — столиця Штирії.

Роза повільно видихає дим і гасить сигарету лівою рукавичкою. Жінка тремтить від холоду і горнеться до Білого, її пишне чорне волосся розсипається по його грудях.

— Тобто тут твій дім, — тихо каже.

— Тут мій дім, — відповідає Білий, стоячи непорушно. — Хоча кожен з нас має безліч місць, де він може почуватись як вдома.

— І водночас жодного, — каже Роза, і за мить додає: — Ідея, що в мене немає дому, ощасливлює мене. Дім — це щось жахливе. Мені подобається те, що я ніде не почуваюсь як вдома. Я люблю бути гостею, туристкою, мандрівницею. Думка, що я колись повернуся туди, звідки приїхала, мене би вбила.

— Я тебе розумію, — каже Білий. — Коли я шістнадцять років тому їхав звідси, присягнувся, що ніколи не повернуся назад. А поглянь на мене зараз: я знову тут. Але є істотна відмінність. Шістнадцять років тому, від’їжджаючи, я постійно думав над словами одного представника югославської естради. Він до Марибора втік із Сараєва, де тоді вирувала війна. Він любив жартувати, що хоче податися до Відня, і всю дорогу просив Бога, аби той привів його до Австрії. Але саме перед Марибором тріснула шина. У цьому місті є щось згубне. Шістнадцять років тому я не знав що. Тепер знаю.

Білий вдивляється в течію Драви під ними. Великі шматки льоду пливуть у сірості дня — пазли, які складаються, — і їх відносить потужною течією. Крики жменьки лебедів на березі, що проходжаються серед голубів. Великий торговий центр на іншому боці ріки вабить написами торгових марок і втомленими новорічними прикрасами. Поруч — великий будівельний майданчик. На огорожі майданчика — велетенський напис:

ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИСТЕЦТВО

— Що це за дурня — «Ти також просто мистецтво», що це має означати? — шепоче Роза і горнеться ближче до Білого.

— Знов хтось удає із себе митців, — відповідає Білий і ловить себе на думці, що віддався теплу Розиного тіла, теплу, яке проникає йому крізь сорочку й залишає на тілі вже вигрітий слід. Білий відстороняється. — Щонайбільше мали б писати: «ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИНУЛЕ». Або щось взагалі інше. Ти ж знаєш, сьогодні так легко будь-що проголосити мистецьким заходом, але насправді до дідька мало людей, які мають свіжі ідеї.

Білий кладе руки на Розині плечі. Глибоко вдивляється в її праве темно-каре око і в ліве зелене, скляне, в її дрібне кубинське личко, роздивляється шоколадну шкіру та білосніжні зуби. Легенько торкається одного кучерика, відгортає його вбік.

— Ми тут, щоб усе змінити, щоб із минулого постало майбутнє. Люди в цьому місті вже давно живуть у минулому. Минуле — нескінченно довга сіть, яку вони тягнуть за собою, заплутуються в ній і рано чи пізно падають, загорнуті в минувшину, як мумії. Мало кому вдається позбутися її — навіть на позір.

Білий забирає руки з Розиних рамен і починає нишпорити у кишенях піджака.

— Що ти шукаєш? Свої пігулки?

— Думаю, я залишив їх у пальті. Брр… — Білий хухнув у долоні. — Йдемо в приміщення?

— Мені не холодно, коли ти поруч, але якщо ти змерз… — промовляє Роза, потуплюючи погляд, зовсім як дівчинка.

Білий нервово чухає груди, поправляє сорочку.

— Розо, відколи я з тобою познайомився, ти для мене стала близькою, дуже близькою. Ми на доброму шляху. Ми маємо список з восьми осіб, п’ятьох ми ще не встановили, але скоро це зробимо, я впевнений. Коли всьому «Великому Орку» буде прощено, все буде по-іншому. Розумієш, я все своє життя думав, що мушу боротися, мушу протистояти, чинити з людьми за принципом «зуб за зуб». Це правда, нічого не відбувається само собою. Водночас, правдою є й те, що все вже дано, вже наявне, питання лише в тому, хто ми самі такі, що бачимо, що розпізнаємо, що можемо зробити з цього всього. Світ — це суцільна безмірність, але ми не помічаємо того, що нам щодня пропонується. А шлях до розпізнання складний. Іноді треба відмовитися від усього, стати таким собі відлюдником, щоб нарешті прозріти.

— Я не вважаю себе аскетичною людиною, а ще менше — релігійною, — відповідає Роза, запалюючи нову сигарету.

— Це не має нічого, абсолютно нічого спільного з релігією. Це пов’язано лише з минулим, з правдою про те, звідки ми походимо і хто ми є. Перш за все, з правдою про те, ким би ми могли бути, але не є, тому що постійно перебуваємо під гіпнозом, оточені обмеженнями та кордонами, які самі ж і встановили, і які в цьому місті ще вужчі, ще непроникніші, ніж будь-де в цій частині світу. У такому сенсі Марибор — особливе місто. Важко знайти інше так ментально загиджене місто. І це не випадковість, як не є випадковістю й те, що ми тут, ти і я, сьогодні, в цей момент. Приїхати сюди — означає потрапити в піраміду бруду. Охоронці тієї піраміди тебе відразу заживо засиплють, і ти навіть не зрозумієш, що вже засипана. Замість піску, як це робили єгиптяни з фараонами, вони засиплють тебе дрібними марними історійками й інтригами. Тебе засиплють примари минулого. І не просто тому, що це такі собі місцеві звичаї, а тому, що в них є причина. До біса поважна причина зупинити нас, Розо!

— «Великий Орк», — промовляє Роза, глибоко затягуючись цигаркою.

— Так, «Великий Орк», він є охоронцем минулого, його таємниць та енергій. Ми з тобою його знешкодимо, щоб у цьому місті запанувало майбутнє. «Великий Орк» — тринадцять осіб. До двох ми вже навідались. Ще одинадцять чекає на прощення. У пудрениці ще багато драже, і ми на правильному шляху. Розо, ти тремтиш усім тілом. Бачиш, тобі холодно, хоч я й поруч. Це важливо. Думаю, буде найкраще, якщо ми підемо досередини, я голодний, і про кухню тут добрі відгуки.

В «Off»

Білий міряє кроками готельний номер, розмірковує. Скрипіння підлоги та легкий запах гнилі. За вікном сірість. Роза сидить на ліжку, у вухах навушники, перемотує записи на диктофоні. Вимикає його.

— Не знаю, певно, ми робимо велику помилку.

— Яку помилку? Що? — бурмоче під ніс Білий.

— Ми мали б отримати набагато більше інформації від обох. Сьогодні вранці у Свинка вийшло не так гладенько — нас бачила секретарка. А Ґрама треба було значно докладніше розпитати.

— Забудь! Додаткове випитування нічого б не дало, повір мені. Ніхто з тієї тринадцятки не знає всього, — каже Білий, чухаючи шию. — Вони пов’язані уривками інформації, дехто з них навіть не знає, що володіє тією інформацією. Ми маємо справу з істиною, яка діє на зовсім іншому ментальному рівні й оновлюється через безпосередній контакт з минулим. Ця істина зберігається в іншому місці, поза нашим мозком та фізичним тілом, — каже Білий і сідає на стілець. — Ти можеш їх годинами допитувати, але дізнаєшся хіба що ще про якісь фрагменти

1 ... 7 8 9 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прощення"