Читати книгу - "Забути її..., Крістіна Жиглата"

Жінка відразу взялася за роботу і зробила так, як я сказав їй. Вона звернулася до потрібних служб і подала всі необхідні документи. Увечері ми знову зустрілися і вона назвала мені суму в сто тисяч доларів. Що мене трохи шокувало. Адже таких грошей я не мав. Можливо, я б і зібрав стільки за півроку, та… Навряд чи вона чекатиме стільки часу.

Але я не міг усе пустити на гальма чи відмовитись від задуманого… Вирішив будь-якими шляхами шукати потрібну суму.

  А поки я дав тітці Айлін невеликий внесок у десять штук баксів, пообіцявши, що інше заплачу після того, як дівчатка будуть зі мною. На диво жінка погодилася, і ми на цьому розійшлися.

Я повернувся до своєї роботи, сподіваючись, що незабаром Айлін буде зі мною і все вирішиться.

Ішов час, я працював, крутився як міг, у пошуку заробітку побільше. Це помітив Чорний і запропонував мені ризиковану, але прибуткову справу, на яку я збирався погодився… Хоча розумів, що міг померти.

- Мені відомо хто і коли перевозитиме общак «Вовкових», - почав він. – Там сотні тисяч, Касс…

  «Вовкові» – це досить велика бандитська каста у сусідньому районі, з якою Чорний воює не один рік. Досить серйозні типи, до яких не варто дориватися, але я не мав вибору.

Як тільки в мене з'являться гроші, я заберу дівчаток і звалю звідси до іншого міста. Ніхто нічого не дізнається… Ніхто мене не знайде, бо справжнього мого імені нікому не відомо. Але мене насторожувала пропозиція Чорного… Мене взагалі насторожувала будь-яка справа з ним. Він був не надійним, гнилим типом, якому не варто довіряти.

- Звідки така інформація, Чорний? - поцікавився я, всім своїм виглядом даючи йому зрозуміти, що не довіряю йому.

- Є свої щури, серед людей Вовка, - відповідає він, вдаючи, що все гаразд. - Я знаю, що в нашому колі прийнято не довіряти... Але все ж таки, це хороші бабки... Вся відповідальність буде на мені, оскільки тільки я маю тісні контакти з «Вовками».

- Навіщо я тобі... У тебе достатньо своїх хлопців, - питаю, спираючись руками на перила балкона, на якому ми знаходились з Чорним під час розмови.

- Мені потрібні твої вміння… Ніхто крім тебе не може так тихо пересуватися, наздоганяти раптово ворога, зламувати замки і знешкоджувати вибухонебезпечні речовини або вирішувати складні схеми.

Так, все це давалося мені з легкістю, тому я для багатьох був скалкою в дупі, а для такого як Чорний – золотою жилою.

- П'ятдесят на п'ятдесят Касс, і нічого особистого... Тільки спільна робота та легкі гроші. До того ж це ідеальна можливість похитнути правління братів Вовкових.

- Ти ж розумієш, що Вовкових кришують дуже важливі люди, і  у нас можуть бути великі проблеми? – нагадую. – У тебе насамперед, бо це твій район…

- Ти боїшся проблем? – спитав він жартома, і я посміхнувся.

- Я живу ними…

- Ось тому ти мені й потрібний, а те, що було раніше, давай залишимо у минулому. Мені набридло бути в тіні. Мені потрібно більше влади, і я готовий поділитися нею з тобою, якщо ми дійсно довірятимемо один одному і підтримуватимемо.

- З чого така зміна пріоритетів… Я знаю, що ти не любиш ділитися і не пробачаєш надто хортових…

- Я просто зрозумів, що ми можемо бути корисними один одному. Разом ми досягнемо більше, ніж порізно. Подумай! До того ж я знаю, що тобі потрібні гроші, - раптом сказав він і я перевів на нього похмурий погляд. — Хлопці сказали, що ти хапаєшся за будь-яку справу… От я й зробив власні висновки, — одразу додав він, щоб пояснити відому йому інформацію та позбавити мене підозр про можливе стеження за мною.

Я відвів погляд убік і задумався.

Подібні справи з Чорним – ризиковані, але… Що він може мені зробити, якщо знає, що я його потім прикінчу, якщо раптом він обдурить мене чи зрадить?

А це гроші… Великі гроші, а отже, швидке вирішення моєї проблеми. Вже за кілька днів я можу побачити Айлін… Забрати її, а також Дашу і відвести їх подалі від цього.

Дуже приваблива пропозиція… Дуже.

Минуло кілька секунд у напруженому мовчанні, а потім Чорний першим порушив тишу.

- Звідки це в тебе? - Раптом запитує він, кивнувши мені на руку.

Я опустив погляд униз, на свої руки та побачив що шкіряного ремінця (який колись приховував моє тавро на руці), більше не було. Швидше за все, з роками він зносився і порвався. А я й не помітив, де і коли його втратив.

- Нічого... Це просто тату! - кинув байдуже, сховавши малюнок за рукавом водолазки.

- Просто тату? – здивувався Чорний. - Хто тобі його набив?

- Не пам'ятаю, це було давно та необдумано…

Чорний посміхнувся.

- Таааак, зараз багато хто б'є татухи, не замислюючись над їх значенням ... Не думав що ти з них ...

- Мені байдуже, що ти думаєш! Це тебе точно не стосується! – прогарчав. Вже дратувала його настирливість.

- Ти хоч розумієш що зараз на твоїй руці мітка найсильнішого італійського кримінального угрупування, яке стало відомим ще в дев'яностих роках завдяки своїй жорстокості і безжалісності… Забув назву… Але це точно їхня мітка.