Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

— Спогади скорботні й ненастанні[46], — продекламував я, — шлейф смерті, що несемо з собою по життю...

— Пам’ятати — це гарна річ, — вів далі Ґратароло, — хтось колись сказав, що пам’ять — це щось на зразок збірної лінзи у камері-обскурі: збирає все докупи, і спогад, який виникає з цього, є прекраснішим за першооснову.

— Я хочу випалити цигарку, — рявкнув я.

— Скидається на те, що ваш організм помалу відновлює нормальну життєдіяльність. Але краще б утриматись від паління. І по приїзді додому не перебирайте з алкоголем, пийте не більше келиха за обідом. Якщо не послухаєтесь, завтра додому не відпущу.

— Ви його виписуєте? — перепитала Паола дещо спантеличено.

— Настав час підбити підсумки. Добродійко, ваш чоловік, принаймні з точки зору фізичного здоров’я, цілком самодостатня людина. Він не полетить зі сходів, якщо його відпустити.

— Лікарю, не хочу здатися зарозумілим, але якщо мені лишилася тільки ця триклятуща семантична пам’ять, що я в дідька з нею робитиму? «Мадлен Пруста», — мовив я, — «від аромату липової настоянки й пшеничного хлібця він не сидів на місці, радість відчуваючи бурливу. Знову спливали у пам’яті неділі в Комбре на гостині у тітоньки Леонії... Здається, що таки існує пам’ять членів. Кінцівки сповнені застиглих спогадів...[47] А хто ж був той інший? Ніщо не сколихне так пам’ять, як запахи й полум’я...[48]

— Ось, він знає, що я маю на увазі. Навіть науковці й досі більше довіряють письменникам, аніж власним науковим приладам. А ми з вами, любонько, працюємо майже в одній царині, тільки ви не невролог, а психолог. Я дам вам почитати кілька книг і медичних доповідей про найпоширеніші випадки, і ви зрозумієте, що не так з вашим чоловіком. Гадаю, якщо він буде поряд зі своєю родиною, знову стане до роботи, це зарадить йому значно більше, аніж перебування у нас. Одного візиту на тиждень до мене в лікарню буде цілком достатньо, і ми зможемо прослідковувати його поступ. Пане Бодоні, повертайтеся додому. Роздивляйтеся навколо, мацайте, нюхайте, читайте газети, дивіться телевізор, вийдіть на полювання за своїми споминами.

— Я спробую, але я не відчуваю ані запахів, ані смаку. І образи не виринають.

— Не факт. Заведіть щоденник і записуйте туди всі свої реакції. А потім ми над ними попрацюємо.

Отже, я почав вести щоденника.

Наступного дня я зібрав лахи. Потім ми з Паолою зійшли донизу. Виявляється, у лікарні повітря було кондиційованим, бо, лише вийшовши надвір, я вмить усвідомив, що таке сонячне тепло. Теплість весняного, ще несміливого сонечка. І сонячне світло, через яке мені довелось примружити очі. Я не міг дивитися на сонце невідривно: Soleil, soleil, faute éclatante...[49]

Коли ми наблизились до машини (зовсім мені не знайомої), Паола сказала, щоб я спробував сісти за кермо. «Залазиш, спочатку запускаєш двигун на холодну. Коли двигун усе ще працює на холодну, тиснеш на педаль газу». Я сів, мої руки і ноги відразу ж стали, як треба, наче я зроду не робив нічого іншого. Паола сіла поруч і сказала, щоб я ввімкнув першу, потім забрав ногу із щеплення і знову ледь-ледь натиснув на газ, проїхав зо два чи три метри, загальмував і заглушив двигун. Кермуючи таким чином, максимум, чим я ризикував — це заїхати у кущі, що росли тут-таки у садку. Я був молодцем. Надзвичайно собою пишався. Потім я встав з-за керма, лишивши водійське місце Паолі, і ми поїхали геть.

— І як тобі навколишній світ?

— Наразі не знаю. Кажуть, що коли коти падають на землю і забивають ніс, то потім не можуть більше відчувати запахів, але оскільки нюх у їхньому житті є надважливим чуттям, вони більше не можуть розрізняти різні речі. Так ось, я саме той кіт, що забив свого носа. Я все бачу, розумію, про що йдеться. Звісно, отам — крамниці, ось повз проїжджає велосипед, а ось росте кілька дерев... Але я не... не почуваюся у своїй тарілці, неначе я намагаюся напнути чужу кофтину.

— Кіт, що намагається носом напнути чужу кофтину. Ти б висловлювався простішими метафорами. Гаразд, розповімо про це Ґратароло, нехай він переймається, хоча воно і так мине.

Я їхав у машині, озираючись навкруги, пізнаючи різнобарв’я і багатство форм невідомого мені міста.

2. Як гомін листя шовковиці

— То куди ми їдемо зараз, Паоло?

— Додому, до нас додому.

— А тоді?

— А потім ми ввійдемо в хату, ти влаштуєшся зручненько.

— А тоді?

— Тоді ти приймеш приємний душ, поголишся і пристойно вдягнешся. Потім ми пообідаємо, а тоді... чого б ти хотів опісля?

— А ось це мене спантеличує. Я пам’ятаю все, відколи прокинувся, пам’ятаю все про Юлія Цезаря, але боюся думати про те, що буває опісля. До сьогоднішнього ранку я й не думав про те, що стається опісля. Я переймався лише тим, що було раніше, в минулому, яке я не міг пригадати. Але зараз, коли ми так близько підійшли до... чогось такого, я бачу, як усе оповило туманом не лише позаду, але й попереду. Хоча ні, попереду — то не туман, я просто почуваюся так, неначе у мене налилися ноги і я не в змозі йти далі. Наче перед стрибком.

— Стрибком?

— Так, для того, щоб плигнути, ти маєш зробити стрибок уперед, але для цього треба відійти назад і розбігтися. Якщо не повернешся назад, не стрибнеш уперед. Отож, щоб сказати, що я робитиму далі, я маю знати багато чого з того, що робив раніше. Ти збираєшся щось зробити, щоб змінити те, що було раніш. Зараз, коли ти сказала, що мені треба поголитися, я знаю, що так і є, бо, проводячи рукою по підборіддю, відчуваю, що воно колюче, тож треба зголити щетину. Так само, коли ти кажеш, нам слід пообідати,