Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

Такими радіокерованими фугасами й замінували центр Києва спецсапери 37-ї армії генерала Власова за участі співробітників НКВС.

Хрещатик у вогні

Німці ввійшли до Києва 19 вересня. Перший вибух пролунав 24 вересня о четвертій годині дня. Було зруйновано будівлю комендатури з колишнім магазином «Дитячий світ» на розі Хрещатика та Прорізної. Відтак вибухнув будинок навпроти.

«Німці з криками: „Рятуйтеся, Хрещатик вибухає!“ — кинулись бігти хто куди. Почалась неймовірна паніка, — пише в повісті „Бабин Яр“ Анатолій Кузнецов, який пережив підлітком окупацію Києва. — Вибухи лунали через нерівні проміжки в найнесподіваніших і різних частинах Хрещатика, і в цій системі нічого неможливо було зрозуміти».Вибухи на Хрещатику та прилеглих вулицях тривали близько п’яти діб. Вони спричинили величезну пожежу: перекриття в будинках були дерев’яні, а їжу тоді готували на примусах, і в кожній квартирі зберігалися запаси керосину. До того ж де-не-де на горищах і в підвалах залишались боєприпаси: адже розраховували на вуличні бої... Усього було знищено близько двохсот будинків — зокрема, історична будівля міської думи на теперішньому майдані Незалежності та знаменитий будинок Гінзбурга, на будівництво якого пішло 12 мільйонів цеглин (тепер на цьому місці готель «Україна»). Три кілометри центральних вулиць перетворилися на руїни.

Німці звинуватили у вибухах київських євреїв. Тільки 29 і 30 вересня в Бабиному Яру було розстріляно близько 34 тисяч осіб — від старих до немовлят. Ініціатор залишився в тіні, але, враховуючи безпрецедентний масштаб «акції», без Гітлера тут, безперечно, не обійшлося. Він отримав у Києві чудовий привід для «прискореного вирішення єврейського питання»...

Третього листопада, на сорок шостий день окупації міста, два вибухи перетворили на купу каміння Успенський собор — гордість Києво-Печерської лаври і всієї православної України. І якщо з Хрещатиком давно все ясно: підірвали наші, списали на німців, — то з Успенським собором набагато складніше. Суперечки про те, хто винен у його загибелі, не вщухають і досі.

Радянський слід завів у глухий кут

На початку 1980-х років доля звела мене з цікавою людиною — Михайлом Татарським, який у 1941 році був командиром 11-го саперного взводу спецпризначення. Ми обидва перебували на профсоюзному обліку в Київському комітеті літераторів, і одного разу на зборах, присвячених Дню Перемоги, ветерана попросили поділитися спогадами. Татарський назвав ряд об’єктів, які замінував його взвод, — від залізничних шляхів на станції Жуляни до Успенського собору. «Тільки не бийте мене, друзі, за собор, — сказав він. — Я виконував наказ, підписаний Хрущовим».

З якою ж метою, спитали ми оповідача, було дано такий наказ? Виявляється, воєначальники припускали, що німці встановлять під собором важкі гармати для обстрілу лівого берега, і сподівалися завалити їх уламками... Радіосигнал, за словами Татарського, було надіслано з Борисполя в перші дні після здачі Києва. Міна чомусь не вибухнула (мені хочеться вірити, що хтось із рядових виконавців, аби не брати на душу тяжкий гріх, свідомо схибив при її встановленні). Татарський не сказав, хто третього листопада довів справу до кінця, — він вочевидь сам цього не знав.

Я вважав, що окупанти не причетні до знищення собору. У них не було для цього явної причини. До того ж за годину до вибуху там закінчилося служіння, на якому був президент Словаччини Йозеф Тисо. Німцям не було потреби лякати свого союзника, а головне, до вибуху вони не встигли б вивезти із собору цінне майно. Ще один аргумент я почув від гіда, який водив Київо-Печерською лаврою групу туристів: «Німці завжди були християнами, і на собор у них не піднялася б рука. А більшовики висаджували в повітря свої храми навіть у мирний час».

Мені показували німецький знімок цього вибуху, зроблений з наплавного моста через Дніпро: мовляв, фотограф був заздалегідь готовий до зйомки, тобто знав, що мало відбутись. Я заперечував: це не доказ! Адже багато офіцерів та солдатів вермахту не розлучалися з фотоапаратами, і хтось цілком міг навскидку зафіксувати ефектний кадр...

Але потім я прочитав спогади Альберта Шпеєра — особистого архітектора Гітлера, призначеного міністром озброєнь. Відвідавши в 1942 році Київ, він побачив сумну картину: «Один із найбільш славнозвісних соборів міста став руїною. Як мені сказали, вибухнув розміщений у ньому радянський склад боєприпасів. Пізніше від Геббельса я дізнався, що собор було висаджено в повітря навмисно за наказом Еріха Коха, рейхскомісара України, який вирішив знищити символ національної гордості українців. Геббельс розповів цю історію з роздратуванням; він був явно шокований жорстоким курсом, який проводився на окупованих територіях Радянського Союзу. У той час українці ще були налаштовані настільки миролюбно, що я міг їздити машиною по великих лісах без охорони, а вже за півроку внаслідок жорстокості окупаційної влади по всьому регіону орудували партизани».

Свідчення Шпеєра підкріплюється важливою деталлю з опису радянських радіомін: заряду їхнього акумулятора в найекономічнішому режимі вистачало максимум на сорок діб. І якщо навіть спецсапери замінували Успенський собор напередодні здачі Києва (насправді це було зроблено раніше), то акумулятор «сів би» ще 28 жовтня — майже за тиждень до вибуху, а отже, міна не могла б уже прийняти радіосигнал. Усі мої аргументи на користь «радянського сліду» захитались і потребували вдумливого аналізу.

Німцям не було сенсу лякати свого союзника, президента Словаччини? Невелике цабе — відверта маріонетка, до того ж слов’янин! І що означає «лякати»? Якби це був невдалий замах на Тисо, тоді був би й переляк. Але якщо підірвали самі німці, то за бажання можна навіть полестити союзничкові: «Ми відклали цю акцію заради вашого візиту!..».

Не встигли до вибуху вивезти цінне майно? Звучить, на перший погляд, переконливо: на хазяйновитих синів Німеччини це аж ніяк не схоже. Але, виявляється, у соборі загинули тільки ті ікони та речі, які, на думку експертів рейхслейтера Розенберга, не мали особливої цінності чи були навіть ідеологічно шкідливими. Решту — зокрема, чудову колекцію старовинних ікон — німці завчасно, наприкінці жовтня, вивезли із собору. Врешті-решт вона потрапила в один із маєтків Східної Пруссії, де й згоріла разом з ним у лютому 1945 року.

Більшовики підривали свої храми навіть до війни? З цим не посперечаєшся: Десятинна церква і Михайлівський собор у Києві, храм Христа Спасителя в Москві... Але про повагу нацистів до християнських святинь говорити смішно. Чого вартий наказ фюрера віддати Ленінград фіннам, зрівнявши його попередньо із землею, тобто не залишити каменя на камені й від храмів! Гітлер, за спогадами його особистого прес-секретаря Ернста Ханфштангля, був затятим атеїстом уже в 1920-ті