Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Дем’ян

Майже дві з половиною години я дійсно прибирав будинок, і до речі, продовжую це робити і зараз, миючи усе в ньому. На жаль, я занадто охайне створіння і не можу перебувати там, де повсюди пил і бруд. Тому краще так, я витрачу свій час, але щоб потім я був задоволений своїм результатом.

Насправді я трохи порушив свої обов’язки охорони. Адже, навряд чи прибирати у білосніжній сорочці була б гарна ідея. Тому зараз на мені чорна майка, яку на щастя я додумався покласти на самий верх своєї валізи, а також сірі спортивні штани. Сподіваюсь, Амелія не настільки балакуча зі своїм татом, аби поскаржитись йому на мене, про мій одяг.

- Ти дійсно влаштував генеральне прибирання по всьому будинку? – здивовано запитала Амелія, спускаючись зі сходин. Зараз дівчина виглядала більш краще, аніж декілька годин тому, після дороги. На ній були дуже короткі білі шорти та якась дивна рожева футболка з сінабоном по центру. Знову ці солодощі. – Тобі допомогти?

- Невже ваша високоповажність та доброта дозволить вам допомогти мені з прибиранням? – без емоційно пробурмотів я, натираючи стільницю на кухні до блиску. Ще декілька таких рухів, і тут буде діра.

- Я справді запитую, чи потрібна тобі допомога? Якщо ти не помітив, то я вже прибралась на другому поверсі, - вона встала поруч зі мною, спираючись тілом на кухонні тумби. А ще вона склала перед собою руки, немов хотіла показати, яка вона дійсно поважна пані.

- Невже? – я підняв голову, виглядаючи до сходинок, що йшли на другий поверх. – Здивований.

Амелія закотила очі, гучно видихаючи.

- Мені не потрібна допомога. Тим паче уся хімія, що була в цьому будинку, втратила свою працездатність та життя ще позаминулої осені. Тому не хочу, аби ваші руки зазнали опіків від цієї отрути, - чесно відповів я, протираючи руки одну об одну.

- Це дуже мило з твого боку, але ти тоді чому її використовуєш?

-Тому, що, на відміну від вас, я впевнений,що я маю у своїй аптечці крем після опіків, чи типу того. А отже, мені нема про що хвилюватись, - я декілька разів награно покліпав очима, трохи прижмурюючись.

- У тебе вже є твоя персональна аптечка? – вона, вкотре за день, здивована моїми словами так, немов я сказав найгірше закляття у світі, чи просто невдало пожартував.

- Так, чому вас це дивує? – я похитав головою. – Це нормально мати аптечку.

- Але ти всього лише трішки старший за мене, так? Скільки тобі років? – дівчина посміхнулась та запригнула на стільницю, сідаючи на неї.

- Двадцять вісім майже.

- А мені двадцять три було весною, проте я досі не маю свою аптечку, - саркастично промовила вона.

- Ну, - прочистив горло. – Можливо, якби ви мали алергію на щось, чи працювали раніше в правоохоронних органах, чи навіть просто тілоохоронцем, то напевно ви б зрозуміли, чому я маю у двадцять вісім років вже аптечку.

О, ця несмертельна врода розуму! Чи можливо, вона випадково забула взяти свій частковий обдарований мозок у ті три величезні валізи? Неймовірно.

Може, це її спеціальна стратегія - трохи пожертвувати розумом на користь чогось менш значущого? Всі ми знаємо, що аптечка - це ніби базовий чорний колір у світі моди, але вона просто обрала світло-рожевий курс, де такі, як вона, збирають плоди свого адекватного мислення.

І, безумовно, як можна утриматися від маленького зловмисного задоволення вибити собі мозок, коли всі нормальні люди вже давно обзавелися своїми аптечками? Якби тільки вона знала, як ця дрібна сумочка може знадобитись, коли кілька екстремальних ситуацій порушать твій спокій.

Зрештою, хто б не хотів мати аптечку в сумці? Це як стильний аксесуар, що завжди в моді, а ті, хто не розуміють це, просто ще не зрозуміли всю важливість допоміжних засобів виживання в житті. Хіба є щось поганого в тому, що я маю вже це? Більшість нормальних людей мають її, незважаючи на свій вік, стать, чи ще щось.

- У тебе є на щось алергія? – швидко перепитала Амелія, немов це єдине, що вона почула.

- Так, - байдуже відповів я.

- І на що?

- Чому я мушу це говорити? Ви ще спробуєте отруїти мене, ненароком, або взагалі не випадково.

- А можливо зовсім навпаки усе? Аби не отруїти тебе?

Вона примружила свої очі, ледве приховуючи злість.

- Гаразд, - прошепотів я, та перевів дихання. – Я маю безліч речей, які на жаль, моя імунна система досі не може сприйняти її гарно, а не як шкідників. Я алергік. Я не можу нормально переносити пилок, цвітіння будь-яких рослин, а також пил. Вони викликають у мене чхання та подразнення. До того ж ще одна річ, яка викликає у мене подразнення – не якісний одяг. Певні види тканин. Тому я дуже обачно ставлюсь до свого одягу, - я натягнув посмішку, зустрічаючись з очима Амелії. – Забув! Ще якщо мене вжалить бджола, чи оса, я почну просто задихатися. Круто?

- Жах! – вигукнула дівчина, широко відкривши свої очі. – Як ти взагалі живеш?

- Дуже весело, особливо тут, з вами, буде до біса весело.

- Як тоді твій організм переніс твою шалену кількість татуювань? – її погляд опустився на мої руки, які я схрестив перед собою. І дійсно. Я навіть збився з рахунку, скільки маю татуювань. Це моя слабкість.

- Я обрав високоякісні фарби, аби не вбити себе часом.

- Я люблю татуювання у хлопців. Це додає їм сексуальності та цікавості, - вона зволожила свої губи, трохи закусуючи нижню.

- Ви фліртуєте зі мною, Амелія Максимівна? – беземоційно запитав я. Авжеж, вона це робить. Проте мене це геть не цікавить.

- Авжеж, ні. Я помітила, що тебе геть не цікавлю я, - дівчина посміхнулась, награно. А потім зістрибнула зі стільниці. – Насправді, я також думала щодо того, аби зробити татуювання.

- Чому ж не зробите? Чи батько не дає дозвіл? – саркастично запитав я.

- Та ні, просто не можу обрати яку. Можливо, - вона повернулась до мене спиною та трохи підняла свою футболку, оголюючи спину та трохи нижче. – Можливо, мені підійде татуювання на куприку? Як гадаєш?