Читати книгу - "Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова"

— Ти виразка мала, тобі це казали? — сказав шеф.

— Виразка буде у вас у шлунку, якщо продовжите харчуватися такою нісенітницею, включно з бургерами і бутербродами.

— Ні, точно вона виразка.

Я похмуро подивилася на куратора, який стоїть мовчки і хрумтить над головою чіпсами.

— Ти швидше за всіх набираєш, ось ми тебе й експлуатуємо. Останні документи дооформимо і переїдемо до суду. І можна буде йти з інспекцією в нижню площину.

— Звідки знаєш про рогатих і їхні шлунки? — усе ж запитав шеф.

— Тітка працює лікарем якраз зі шлункових проблем. І часто читала лекції дядькові. Потім ці ж лекції читала братам. Тато потім став їсти всяку гидоту тільки на роботі, як і ви. Щоб не нервувати її.

Але зате через три доби отримали дозвіл на допит зомбі з рудників. А двох мертвих стрільців нам дозволили допитати ще в перший же день.

— Не підкажіть де мала? — почула я голос старшого брата.

— Мала? — здивувався один з офіцерів.

— Анжеліка Роуз, — ляснувши себе по лобі, виправився брат.

Але я вже встала зі свого місця і бігла до нього. Влетіла в обійми, мало не збила Гілберта з ніг.

— Привіт, — сказав брат, сміючись. — Як ти тут?

— Я то добре. А тобі тут не важко?

— Терпимо, але коли моя улюблена молодша сестра мене обіймає, то взагалі кайфово.

Колеги поглядали на нас зі здивуванням і неприхованою цікавістю. Усім було дивно бачити такий контраст — це як пломбір і шоколадне морозиво. Так ми виглядаємо, коли поруч. І схожі, і не схожі одночасно.

— Не задуши братика, — почула дядька. — Ауч, уже й забув, яке ти сильне малятко.

— Я сумувала тато, — сказала дуже тихо.

— Я теж, малятко. Читав доповіді про те, що ви тут витворяли.

— Ви теж ідете на нижню площину?

— Так, ми з Гілбертом, ти з Данилом і Шон. У нижній площині до нас приєднаються ще кілька представників місцевого правопорядку. У них теж є частина матеріалів щодо цієї корпорації.

— Дивлюся, всі в зборі, — почула капітана Гейба. — Анжеліка, відпусти родича і пішли.

— Із собою щось потрібно брати?

— Документи, гроші, куртку.

Метнулася до свого столу й забрала свою вітровку та маленький рюкзачок. Коли повернулася встигла почути запитання дядька.

— Не сильно вас ще в'їла?

Капітан нічого не відповів, бо я була поруч. А брат прокоментував.

— Анжеліку образити може кожен. Не кожен зможе потім втекти.

Отримав від мене ліктем по ребрах.

— Ти маленьке стихійне лихо, від якого неможливо врятуватися. І це просто констатація фактів. Ти йдеш до наміченої мети змітаючи перепони. Як на мене ти їх часом не помічаєш. Це якщо тебе мала описувати.

— Усе я бачу.

— Угу, — багатозначно від дядька і брата.

— Ну, так бігаю я швидко. Ну ми йдемо? А то вони зомбіків ліквідують.

— Вони не знають про це. Їм повідомили про звичайну перевірку.

— Ой, типу вони такі наївні й тупі, — сказала я тихо. — Зроблять що завгодно, щоб зомбі не змогли говорити, і що ми робити будемо?

— Говорити будуть не тіла, мала, а душі. А їм рот не так просто заткнути. Хіба що на переродження відправити або зруйнувати. Але тоді вже інша інстанція втрутиться і за таке просто зітре в пил.