Читати книгу - "Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До нижньої площини дісталися іншим порталом, не тим, що я сюди потрапила. Дихати відразу стало важко. Капітан Гейб надів мені на шию артефакт.
— Так краще?
— Так, дякую.
Потім був місцевий відділок і троє міцних рогатих хлопців поїхали з нами на службовій машині. Я, не соромлячись, розглядала їх.
— Подобаюся, — запитай один із рогатих.
— Ні, — побачивши витягнуте обличчя швидко додала, — у сенсі як потенційний хлопець.
— Ліка, — простогнав Гілберт.
— Що?!
— Твоя прямолінійність просто вбиває.
— А ви двоє родичі. Як так вийшло?
— Не до мене це питання, а до Всевишнього. Довго нам ще їхати? — запитала я.
Брат від мого запитання сіпнувся. І покосився на мене дивно. Не люблю я довго сидіти на одному місці, і він це прекрасно знає. А після кількох інцидентів із рогатими то мені не дуже комфортно в їхній присутності. Брат міцно притиснув мене до себе. Я ненадовго затихла. Коли я через п'ять хвилин знову стала соватися, він сказав тихо:
— Потерпи, вже не довго. А то посаджу між двох колег, — він кивнув у бік рогатих хлопців.
Вони миттю звільнили місце для мене між собою. Я втиснулася в брата. А той, якого я розглядала, запитав:
— Ти боїшся нас, чому?
Я промовчала, а Данило сказав:
— Тому що схожі на вас у сенсі за фактурою намагалися її вбити, кілька разів. І в середньому світі, і у вищому. Нормальна реакція недовіри. Вона ще просто не відійшла і не отримувала позитивного досвіду спілкування з такими як ви.
— Значить це в тебе кличка янгол?
— Як мене тільки не обзивають, — сказала, дивлячись на рогатих. — І янголятко буде най м’якшим. А то зазвичай білобриса міль чую собі в спину.
Коли нарешті вийшли з машини я зітхнула з полегшенням. А через пів години ми прийшли, де тримають зомбі. Їх зараз усіх забрали з рудників. Брат заплющив мені очі, щоб я на зомбі не дивилася:
— Я їх уже побачила, це перше. І взагалі то ці виглядають ще пристойно, не те, що нам на початку першого курсу показували. Тоді всі або зі сніданком прощалися, або непритомніли.
— Чому ти мені цього не сказала? — суворо запитав дядько.
— Бо куратор був покараний того ж дня і ще більшого приниження йому було не потрібно. Спочатку ми з Маргошею на нього. А потім твоя майбутня дружина Гілберт, його від душі прокляла, — сказала я здивованому братові. — Вгадай чим?
— Боюся уявити.
— У тебе дружина відьма? — здивувався один із рогатих офіцерів.
— Потомственна, — сказав тихо брат, — колись катастрофа ходяча.
— Вона йому побажала на місці, що могло його зганьбити?
— Так, гаразд! — не повірив брат. — Знаючи цього козла, заслужено.
— Попрошу без образ, — сказав один з офіцерів.
— Це констатація факту, її колишній куратор козел натуральний. Який отримував задоволення від приниження підопічних. І йому було глибоко начхати, якщо хтось потрапив у лікарню і лежить весь у гіпсі. Або здохни, або з'явися на захист курсової — це його слова. Його сюди відправили з чорною міткою. То що він обісрався — це ще легко відбувся. Марго могла і смертельно проклясти.
— Гаразд, давайте працювати. Що мені робити?
Данило вручив мені планшет із задоволеною посмішкою.
— Стенографувати. Ти набираєш дуже швидко. Записуй запитання і відповідь. Впораєшся?
— Угу, — сказала сумно і ввімкнула ще й запис на телефоні.
Мені навіть стілець виділили. Зомбі тримали в кам'яному бараку. Виводили по одному на вулицю, і рогаті офіцери разом із дядьком чаклували над ними. А потім колективно ставили запитання. У підсумку підтвердилося, що всіх убили. До кінця нашої роботи я почала переживати про нашу безпеку. Власникам корпорації нічого не варто вбити нас. Хто їм завадить? Як то кажуть, немає тіла, немає діла.
— Ліко, не нервуй. Нас не вб'ють, суддя знає, де ми, — сказав Данило.
— Нещасний випадок ніхто не скасовував.
— Тсс, — сказав дядько.
Коли закінчили допит, пішли назад до машини. Я встигла не тільки записати всі запитання з відповідями, а й оформити документ і відправити шефу. Він мені з вдячністю кивнув і відправив моєму дядькові копію та місцевим офіцерам. На зворотній дорозі побачила колишнього куратора. Він теж мене помітив. За роки, що я його не бачила, він став ще більше схожий на натурального цапа і не тільки рогами, а й борідкою. І очі ще стали червоними.
— Поганка біла! — взвизгнув чоловік і понісся в наш бік.
— Це він? — запитав один із місцевих офіцерів, я тільки кивнула. — М-да, схиблений. У нього явно вселився дрібний біс. Потрібно здати його фахівцям.
Брат засунув мене собі за спину ще й щитом прикрив. Троє офіцерів легко перехопили божевільного. Але ось утримати навіть утрьох їм було складно.
— Якщо я зв'яжу його світлою магією. Він буде вити, — сказав Данило.
— Зате не вирветься, — сказав дядько.
— В'яжіть, — сказав офіцер, — а то ми можемо не втримати. А рот ми йому самі заткнемо.
Після пішли вже до порталу.
— А в гості можна зайти?
Дядько з шефом Гейбом переглянулися.
— Можна. Буде у вас дві години. Данило потім поверне тебе.
Задоволено посміхнулася. Перед будинком довелося затриматися і купити племінниці солодку булку. Яку крихітка Ріра одразу зажадала, щойно ми зайшли до квартири.
— Бачила значить, — сказала я, віддаючи дитині булку і обіймаючи племінницю.
— Угу, я поділюся, чесно!
— Їж це тобі. Привіт Марго!
— Привіт-привіт, — сказала вона, задумливо розглядаючи Данила. — А цей світленький хлопчик, він хто?
— Данило, куратор Анжеліки. Допомагаю їй освоїтися у верхній площині.
Маргарита була вагітна другою дитиною, хоча живіт був не великим і вводив в оману, що до пологів далеко. Вона підійшла і помацала Данила за волосся. Потім доторкнулася до мого.
— Хм, цікаво. У тебе пушок так і залишився, у нього інша структура. Даниле, ви ж не відмовите вагітній жінці...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова», після закриття браузера.