Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Минуле поколінь, Павлюк Олександр 📚 - Українською

Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Минуле поколінь" автора Павлюк Олександр. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 67
Перейти на сторінку:

 

***

- Зупинись, Якиме!

- Що таке?

Вони спинили коней і стали на узвишші, що нагадував курган, але курганом не був. Хлопець почув звук товпи людей, дуже організований, що говорило про військо. Попереду стояв невеличкий хутір, близько п’яти хат, з дахів яких, йшов чорний дим.

- Москалі, - Зі злобою промовив Яким.

- Зачекаємо поки пройдуть, здається я знаю чого вони тут шукали.

Кілька хвилин і звук маршу майже зник, вони обережно обігнули узвишшя. До хутора вела невеличка втоптана дорога, на якій віз би не помістився, трава трамбована купою солдат і плями крові. Вони понуро й насторожено заїхали на початок угіддя.

- Євтиме…, - Погляд хлопця застряг на вже спаленій хаті.

Солома, як воно є, прогоріла дуже скоро, а дерев’яні кріплення ні. Частина стіни завалилась назовні і з отвору який утворився, хлопець побачив обгоріле повішане тіло, в яке цвяхом прибили табличку. Він лише міг уявити, що там було написано.

- Господи, - З болем промовив Євтим, - Якими ж собаками треба бути, бідні люди.

По середині угіддя були залишки великого костра, розкидані бочки з під випивки та обглодженні тваринячі кістки, Яким припустив, що свинячі. Ще трохи далі, вони побачили нашвидкоруч зроблену шибеницю, на якій висіли тіла трьох дорослих людей та однієї дитини.

- Їдьмо, Якиме, ми вже не допоможемо їм.

- Допоможемо, якщо поховаємо.

Євтим видихнув, можливо хлопець був правий, але це займе часу, якого в них дуже мало.

- Сьогодні спатимемо менше, - Сказав старець.

- Якщо заснемо. Треба знайти де ховати і чим копати.

Хлопець мав невимовну злість, впорався з ямою, менше ніж за годину. Євтим приніс тіла, всіх разом було поховано в братській могилі. Власноруч зроблений хрест і остання молитва.

Вони сіли на коней, не оглядаючись рушили вперед, із впевненістю, бажанням знайти Якимового батька. Лише Євтим із такими ж намірами, погляд мав інший, в його голові на все життя залишиться вирізаний ножем напис на тілі одного з мучеників: «Мазепа»

 

Складно сказати, скільки всього пережив український народ. Трапляючись на шляху загарбників, тримаючи опір, потерпав стратами, вивезеннями й знущаннями. За ціну власної волі, віддавав сотні душ і криків про помилування від болі. І все частіше, жорстокість йшла від двоголового орла, імперії збудованої на кістках. Українці відчули вплив абсолютного царизму і абсурду, апогей жорстокості - Батурин, Лебедин і сотні окремих каральних експедицій. Бажання гетьмана Мазепи, спроба відірвати Україну від росії, героїчна сторінка історії, яка втім, має дуже темний наслідок.

 

***

Наступним злочинам, вони вже не дивувалися. На дорогах зустрічали людей посаджених на кіл, повішаних на гілки самотніх дерев чи тіла, що просто лежали на краю дороги. Селяни з пустими поглядами, кидали все на віз і заховували чи спалювали, щоб не почалася і не розповсюдилася хвороба.

Яким дивлячись на кроваві пейзажі, міцніше стискав віжки Вереса, а Євтим з кожним замордованим тілом, все більше отримував бажання повернутися на службу.

Вночі по зрозумілій причині спати не могли і хоч втома завтра могла дати про себе знати, злоба на побачене була сильнішою. Залишились перепочити трохи з’їхавши з дороги, вже привичне вогнище не гріло, а зорі не вказували шлях.

Відправились далі ще до сходу сонця, там проїхавши метрів п’ятсот, зустріли залишеними 5 осідланих коней, під’їхали ближче, як раптом, позаду з’явився вершник, який тримав у руці каганець.

- Прошу вибачення, панство, що отак коней лишили на дорозі. Мої побратими спустилися низом до річки, бо почули крик, кинулися на поміч, - Сказав чоловік ніжним, але впевненим голосом.

- Лише б не подумали, що хочемо вас грабувати, - Дружно сказав Євтим.

- Та куди людина з такою шаблею, на ім’я Євтим Свита, почав би обкрадати.

Дідусь взяв за руку чоловіка і каганцем приблизив до його обличчя.

- От зараза! Іване!

Іван на прізвисько Строгий і Євтим на прізвисько Свита, вибухнули сміхом, спустилися з коней і по братськи обійнялися, поплескуючи один одного по спині. Євтим поправив вуса, Іван свою хутряну сіру шапку з характерним червоним шликом, й ґонорово стали один перед одного, а Яким все думав, чого прізвисько в чоловіка Строгий. Причину прізвиська діда він плюс-мінус розумів, а от цього незнайомця поки ні. На вигляд надзвичайно добра людина, а голос, наче в учасника хору, ніжний, мелодійний, та знову ж таки, впевнений. Остання здогадка почала проясняти причину. Та поки хлопець заліз собі у голову відволікшись роздумами, двоє козаків завели розмову про те, що тут роблять.

- Їдемо до Глухова з хлопцями, хочемо застати обрання гетьмана, - Спокійно промовив Іван Строгий

- Ооо, то ви знаєте про те дійство, - Підхопив Євтим.

- Запросив нас полковник, та й обіцяв роботу.

- Чи я того полковника знаю?

Кінь Якима форкнув, а слідом один з тих, що стояли без наїзників.

- Думаю знаєш, - Відповів Іван, виглядаючи чи немає його побратимів.

Євтим уважно та із зацікавленістю дивився на чоловіка, який сильно подався віком з часу їх останньої зустрічі.

- Свирид Глондар.

- Повтори, - Збуджено перепитав Яким.

- Полковник Свирид Глондар.

Євтим кинув погляд на хлопця і радісно вимовив:

- А бачиш! То нам по дорозі, Іване. Їдьмо разом.

- То ви також до Глухова?, - Підхопив Строгий.

- Також. Вже другий день в дорозі.

Іван перевів свій погляд на Якима.

- Злізь но з коня, хлопче, не гоже коли хочуть привітатися.

Яким спішився і простягнув руку Івану, хватку мав дипломатичну і мабуть коли треба, медвежу. Хлопець виглядав уже бадьоріше, може навіть збуджено, адже нарешті отримав слід.

- Їдьте з нами, але дочекаймося хлопців, вже пів години їх немає.

1 ... 7 8 9 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"