Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

***

- Зупинись, Якиме!

- Що таке?

Вони спинили коней і стали на узвишші, що нагадував курган, але курганом не був. Хлопець почув звук товпи людей, дуже організований, що говорило про військо. Попереду стояв невеличкий хутір, близько п’яти хат, з дахів яких, йшов чорний дим.

- Москалі, - Зі злобою промовив Яким.

- Зачекаємо поки пройдуть, здається я знаю чого вони тут шукали.

Кілька хвилин і звук маршу майже зник, вони обережно обігнули узвишшя. До хутора вела невеличка втоптана дорога, на якій віз би не помістився, трава трамбована купою солдат і плями крові. Вони понуро й насторожено заїхали на початок угіддя.

- Євтиме…, - Погляд хлопця застряг на вже спаленій хаті.

Солома, як воно є, прогоріла дуже скоро, а дерев’яні кріплення ні. Частина стіни завалилась назовні і з отвору який утворився, хлопець побачив обгоріле повішане тіло, в яке цвяхом прибили табличку. Він лише міг уявити, що там було написано.

- Господи, - З болем промовив Євтим, - Якими ж собаками треба бути, бідні люди.

По середині угіддя були залишки великого костра, розкидані бочки з під випивки та обглодженні тваринячі кістки, Яким припустив, що свинячі. Ще трохи далі, вони побачили нашвидкоруч зроблену шибеницю, на якій висіли тіла трьох дорослих людей та однієї дитини.

- Їдьмо, Якиме, ми вже не допоможемо їм.

- Допоможемо, якщо поховаємо.

Євтим видихнув, можливо хлопець був правий, але це займе часу, якого в них дуже мало.

- Сьогодні спатимемо менше, - Сказав старець.

- Якщо заснемо. Треба знайти де ховати і чим копати.

Хлопець мав невимовну злість, впорався з ямою, менше ніж за годину. Євтим приніс тіла, всіх разом було поховано в братській могилі. Власноруч зроблений хрест і остання молитва.

Вони сіли на коней, не оглядаючись рушили вперед, із впевненістю, бажанням знайти Якимового батька. Лише Євтим із такими ж намірами, погляд мав інший, в його голові на все життя залишиться вирізаний ножем напис на тілі одного з мучеників: «Мазепа»

Складно сказати, скільки всього пережив український народ. Трапляючись на шляху загарбників, тримаючи опір, потерпав стратами, вивезеннями й знущаннями. За ціну власної волі, віддавав сотні душ і криків про помилування від болі. І все частіше, жорстокість йшла від двоголового орла, імперії збудованої на кістках. Українці відчули вплив абсолютного царизму і абсурду, апогей жорстокості - Батурин, Лебедин і сотні окремих каральних експедицій. Бажання гетьмана Мазепи, спроба відірвати Україну від росії, героїчна сторінка історії, яка втім, має дуже темний наслідок.

***

Наступним злочинам, вони вже не дивувалися. На дорогах зустрічали людей посаджених на кіл, повішаних на гілки самотніх дерев чи тіла, що просто лежали на краю дороги. Селяни з пустими поглядами, кидали все на віз і заховували чи спалювали, щоб не почалася і не розповсюдилася хвороба.

Яким дивлячись на кроваві пейзажі, міцніше стискав віжки Вереса, а Євтим з кожним замордованим тілом, все більше отримував бажання повернутися на службу.

Вночі по зрозумілій причині спати не могли і хоч втома завтра могла дати про себе знати, злоба на побачене була сильнішою. Залишились перепочити трохи з’їхавши з дороги, вже привичне вогнище не гріло, а зорі не вказували шлях.

Відправились далі ще до сходу сонця, там проїхавши метрів п’ятсот, зустріли залишеними 5 осідланих коней, під’їхали ближче, як раптом, позаду з’явився вершник, який тримав у руці каганець.

- Прошу вибачення, панство, що отак коней лишили на дорозі. Мої побратими спустилися низом до річки, бо почули крик, кинулися на поміч, - Сказав чоловік ніжним, але впевненим голосом.

- Лише б не подумали, що хочемо вас грабувати, - Дружно сказав Євтим.

- Та куди людина з такою шаблею, на ім’я Євтим Свита, почав би обкрадати.

Дідусь взяв за руку чоловіка і каганцем приблизив до його обличчя.

- От зараза! Іване!

Іван на прізвисько Строгий і Євтим на прізвисько Свита, вибухнули сміхом, спустилися з коней і по братськи обійнялися, поплескуючи один одного по спині. Євтим поправив вуса, Іван свою хутряну сіру шапку з характерним червоним шликом, й ґонорово стали один перед одного, а Яким все думав, чого прізвисько в чоловіка Строгий. Причину прізвиська діда він плюс-мінус розумів, а от цього незнайомця поки ні. На вигляд надзвичайно добра людина, а голос, наче в учасника хору, ніжний, мелодійний, та знову ж таки, впевнений. Остання здогадка почала проясняти причину. Та поки хлопець заліз собі у голову відволікшись роздумами, двоє козаків завели розмову про те, що тут роблять.

- Їдемо до Глухова з хлопцями, хочемо застати обрання гетьмана, - Спокійно промовив Іван Строгий

- Ооо, то ви знаєте про те дійство, - Підхопив Євтим.

- Запросив нас полковник, та й обіцяв роботу.

- Чи я того полковника знаю?

Кінь Якима форкнув, а слідом один з тих, що стояли без наїзників.

- Думаю знаєш, - Відповів Іван, виглядаючи чи немає його побратимів.

Євтим уважно та із зацікавленістю дивився на чоловіка, який сильно подався віком з часу їх останньої зустрічі.

- Свирид Глондар.

- Повтори, - Збуджено перепитав Яким.

- Полковник Свирид Глондар.

Євтим кинув погляд на хлопця і радісно вимовив:

- А бачиш! То нам по дорозі, Іване. Їдьмо разом.

- То ви також до Глухова?, - Підхопив Строгий.

- Також. Вже другий день в дорозі.

Іван перевів свій погляд на Якима.

- Злізь но з коня, хлопче, не гоже коли хочуть привітатися.

Яким спішився і простягнув руку Івану, хватку мав дипломатичну і мабуть коли треба, медвежу. Хлопець виглядав уже бадьоріше, може навіть збуджено, адже нарешті отримав слід.

- Їдьте з нами, але дочекаймося хлопців, вже пів години їх немає.