Читати книгу - "Всі системи: небезпека, Марта Веллс"

через нього або ж через комунікатори та обмінюватися даними. Просто тепер ми володіли значно меншою кількістю даних, ніж якби зберігали доступ до хаб-системи. Ми перебували досить далеко від бази й мусили використовувати комунікаційний супутник як ретранслятор. Ратті підключив інтерфейс до потоку цикади, почав перевіряти показники — й не побачив нічого, крім порожнього неба. Я виставив для сканів низький пріоритет, але запрограмував сповіщати мене, коли система виявить щось на кшталт енергетичних сигнатур чи великої життєвої форми.

Ратті промовив:

— Щось по мені наче холод пробіг. Не відчуваєте?

— Трохи, — визнала Оверс. — Дивний збіг, правда?

— Клятий супутник періодично збоїть, відколи ми сюди прибули, — зауважила Пін Лі з кабіни пілота. — Просто зазвичай нашим комунікаторам він не потрібен.

Вона мала рацію. Я час від часу перевіряв особисті лоґи клієнтів (раптом вони надумають дурити компанію, вбивати одне одного чи щось таке), і коли востаннє зазирав до записів Пін Лі, вона вивчала проблеми з супутником, намагаючись з’ясувати, чи нема там закономірності. Цим — як і багатьма іншими дрібницями — я не переймався, бо розважальний потік оновлювався нечасто і я завантажував усе цікаве до локального сховища.

Ратті похитав головою:

— Але зараз ми вперше так далеко від бази, що нам потрібен комунікаторний зв’язок. Це дивно, і не в позитивному сенсі.

Менса розвернулася:

— Хтось хоче повернутися?

Я хотів, але права голосу не мав. Інші трохи посиділи мовчки, а тоді Оверс відповіла:

— А якщо виявиться, що група «Дельта-Випад» потребувала допомоги, а ми не прибули, то як почуватимемось?

— Якщо є шанс урятувати життя, слід ризикнути, — погодилася Пін Лі.

Ратті зітхнув:

— Ви маєте рацію. Я почуватимуся жахливо, якщо хтось загине через нашу надмірну обережність.

— Отже, згода, — підсумувала Менса. — Летимо далі.

Як на мене, краще б уже вони виявилися надмірно обережними. Мені й раніше траплялися контракти, де обладнання компанії глючило так само паскудно, проте цього разу щось змушувало думати: ситуація серйозніша. Але я мав лише передчуття.

За розкладом до моєї наступної зміни лишалося чотири години, тому я перейшов у режим очікування й поринув у запаси завантаженого добра.

До місця призначення ми долетіли на світанку. «Дельта-Випад» облаштувала табір у широкій долині, оточеній високими горами. Павутиння струмків прорізалося крізь траву й приземкуваті дерева. Розробки цієї групи були масштабніші за наші, тому вона могла похвалитися трьома сполученими базами, ангаром для наземного транспорту й посадковим майданчиком для двох великих цикад, вантажного транспортера і трьох малих цикад. Однак усе це обладнання належало компанії, а отже, могло потерпати від таких самих несправностей, як і брухт, що дістався нам.

Надворі не було нікого, жодного поруху. Ані знаку ушкоджень чи наближення ворожої фауни. Супутник досі не ожив, але Менса намагалася зв’язатися з базою «Дельта-Випаду» через комунікатор, відколи ми опинилися в зоні досяжності.

— Щось із транспорту зникло? — запитала Менса.

Ратті перевірив записи про обладнання колег, які я скопіював із хаб-системи ще перед вильотом.

— Ні, всі цикади тут. А наземний транспорт, гадаю, в отому ангарі.

Ми наблизились, я перейшов до передньої частини цикади. І, ставши за кріслом пілота, сказав:

— Докторко Менса, раджу приземлитися поза їхнім периметром.

Скориставшись локальним потоком, я переслав їй усю інформацію, якою володів: автоматичні системи «Дельта-Випаду» відповідають на пінґи нашої цикади, але не більше. їхній потік до нас не пробивається, а отже, хаб-система колег перебуває в режимі очікування. Від трьох їхніх вартмехів не надходило нічого, навіть пінґів.

З крісла другого пілота Оверс зиркнула на мене:

— Чому?

Я мусив відповісти на запитання, тому сказав:

— Протокол безпеки.

Переконливо і ні до чого мене не зобов’язує.

Надворі нікого, по комунікатору теж ніхто не відповідав. Якщо всі люди не позаскакували в наземний транспорт і не майнули у відпустку, вимкнувши хаб-систему й вартмехів, то вони мертві. Мій песимізм підтвердився.

Але доки не перевіриш, неможливо нічого стверджувати напевне. Сканери цикади не здатні проникати всередину бази через щити. І хоча насправді ті потрібні тільки для захисту конфіденційних даних, ми не могли зчитати хоч якісь ознаки життя або енергетичні сигнатури.

Саме тому я й не бажав сюди летіти. У мене четверо цілком здорових людей, і мені б не хотілось, аби їх убило те, що знищило «Дельта-Випад». Не те щоб я щиро хвилювався за клієнтів, але їхня смерть кепсько виглядатиме в моїй особовій справі, а вона вже й так поганенька.

— Ми просто діємо обережно, — сказала Менса до Оверс. Вона посадила цикаду на краю долини, далі від струмків.

Через потік зв’язку я дав Менсі кілька підказок: їй слід узяти ручну зброю з аварійного спорядження, а Ратті — лишитися в цикаді, зачинивши й замкнувши люк, адже він не проходив навчального курсу володіння зброєю. І найважливіше: я піду першим. Люди спокійно погодилися. Гадаю, досі клієнти ставилися до проблеми як до звичайного природного лиха і вважали, що їм доведеться відкопувати вцілілих зі знищеної бази або ж допомагати їм відбиватися від цілого табуна Нападників.

Але тут було інше.

Менса віддала наказ — і ми вирушили: я попереду, люди на кілька кроків позаду. Вони вдягли повні скафандри з шоломами, які гарантували певну безпеку, хоча й захищали від природних загроз, а не від важкоозброєних людей (чи розлючених, несправних і некерованих вартмехів), які навмисне намагаються їх убити. Я хвилювався навіть більше за Ратті, який моніторив показники, страшенно психував і по комунікатору благав, аби ми діяли обережно ледь не на кожному кроці.

У мене вбудовані енергетичні гармати й велика вогнепальна зброя в руках. Також я мав шість дронів: узяв їх із запасів цикади й контролював через її ж потік. Вони зовсім маленькі, заледве сантиметр у діаметрі; жодної зброї, тільки камери. (Існують також не набагато більші дрони, оснащені малою імпульсною зброєю, але щоб їх отримати, потрібно купити в компанії дорожчий пакет, призначений для масштабніших контрактів.) Я наказав дронам здійнятися в повітря і встановив розвідувальну схему.

Я вчинив так, бо це здалося доречним, а не тому, ніби знав, що роблю. Я не бойовий вбивцебот, а охоронний. Стежу, щоб на клієнтів ніхто не нападав, і м’яко відмовляю клієнтів нападати одне на одного. А в цьому місці я не знав, на яку ступити, й це ще одна причина, чому мені не хотілось, аби люди приходили сюди.

Ми перетнули неглибокі струмки, розігнавши черевиками групку безхребетних водних істот. Невисокі дерева росли на віддалі одне від одного, відкриваючи мені вид на табір. Жодних безпекових безпілотників «Дельта-Випаду» я не виявив ні очима, ні сканерами зі своїх дронів. Ратті в цикаді також нічого не помітив. Мені дуже-дуже хотілося чітко визначити розташування трьох вартмехів, але я не отримував від них жодної відповіді.

Вартмехи не мають почуттів одне до одного. Ми не друзі, наче персонажі в серіалах чи мої люди. Ми не можемо довіряти одне одному, навіть якщо працюємо разом. А буває, клієнти взагалі розважаються, наказуючи своїм вартмехам битись одне з одним.

Сканування показало, що сенсори периметра мертві, а дрони не ловили жодних попереджувальних індикаторів.

Хаб-система «Дельта-Випаду» вийшла з ладу, а без неї ніхто зсередини не міг зв’язатися з нашим потоком чи комунікаторами. Ми рушили далі, до посадкового майданчика для цикад. Він лежав між нами і першою базою, біля якої розташовувався транспортний ангар. Я вів свою групу під кутом, намагаючись бачити двері головної бази й перевіряючи землю водночас. Постійна ходьба та зльоти цикад вибили практично всю траву. Згідно з погодним звітом, який передав супутник, перш ніж вимкнувся, вчора тут дощило, але багнюка вже затверділа й