Читати книгу - "Кольорова Сага, Вікторія Рудь"

   – Наше завдання – знайти і знешкодити Двоголового Дракона, – сказав Митець Андрію, - але для цього потрібна сильніша зброя, ніж Уловлювач.

    – Що саме? – поцікавився хлопець. – Невже його смерть на кінці голки в яйці?

   – Та ні, – засміявся Митець, – хоча саме він розповсюдив таку безглузду інформацію і більшість дракон'єрів в це вірять, але насправді це – нісенітниця. Він захищений дуже сильним енергетичним полем, сильнішим за сотню Уловлювачів. Можна сказати, він "непробивний".

    – А що ж робити? – занепокоєно запитала Настя.

   – Твоє завдання – збирати Уловлювачі і закривати дракон'єрів у Чорній Зоні, а ми з Андрієм підемо до Сховища з темними фарбами.

  Повернувшись у Майстерню, Настя виявила там велику кількість Уловлювачів, які рядочком стояли під кабінетом Митця. Вони всі були повні. В кабінеті знаходилася дружина Митця.

   – О! Пані Вікторіє, як ви сюди потрапили? – здивувалася Настя.

  – Охорону біля нашого будинку переловили, тож я змогла спокійно дістатися Майстерні. Ось, приймаю Уловлювачі, – відповіла пані Вікторія. – Куди їх тепер?

    – В Чорну Зону, – сказала Настя і раптом її осінило: – Як же я зразу не здогадалася?! Авжеж, Чорна Зона! Її енергетичне поле в мільйони разів сильніше за Уловлювач. Ось що задумав Митець! Намалювати ще одну Чорну Зону!

   – Але це небезпечно! – прокоментувала дружина Митця, – Ще одна Чорна Зона може порушити баланс кольорів і наступить хаос.

    Настя розгублено дивилася на пані Вікторію і та поспішила додати:

    – Хоча, якщо добре подумати, то більшого хаосу, ніж зараз, годі й чекати!

  Настя підкотила великий стіл, на якому раніше лежали фарби і пензлі. Вони склали на нього Уловлювачі і повезли до Чорної Зони.

  Тим часом, Митець з Андрієм переходили кордон з Драконією. Їх наплічники були забиті чорною фарбою і великими пензлями, бо малювати доведеться на місці і дуже швидко.

   Резиденція Двоголового Дракона знаходилась у великому замку, огородженому кам'яною стіною, який вдень охоронявся Лісовиками, а вночі – Вампірами та Перевертнями. Набігали сутінки... Мокрі  сірі стіни замку були вкриті мохом та болотяними водоростями. Від нього несло холодом і гноєм.

    – Треба було прихопити протигази, – пожартував Андрій.

    – Справді, сморід нестерпний, – погодився Митець.

    – То який у нас план? – поцікавився хлопець.

  – Спочатку, проберемося в замок, і знайдемо Двоголового Дракона, – відповів Митець, – потім потрібно буде зі швидкістю блискавки намалювати Чорну Зону, ну а далі – по ситуації.

   – А як нам потрапити в замок?

  Митець задумався, озирнувся навколо і раптом його осінило:

  – Є одна ідея! Подивись он на той балкон, що світиться на другому поверсі. Кого ти там бачиш?

  – Багато напівголих дівчат, які співають і танцюють, – відповів Андрій і трохи зніяковів.

  – Насправді, це – Русалки. Двоголовий Дракон тримає гарем.

  – Нічого собі! – присвиснув Андрій. – І скільки ж у нього Русалок?

  – За моїми останніми даними – майже три тисячі, але він не зупиняється і з задоволенням скуповує ще.

   – Що значить скуповує? У них досі існує работоргівля? – щиро здивувався хлопець.

  – Звичайно. Чому це тебе дивує? Вони ж печерна країна. Полюють на мамонтів, задля поживи, і розводять динозаврів, яких використовують, як транспортні засоби. Ходімо, тут неподалік є болото.

   – Ви хочете впіймати Русалку? – висловив припущення хлопець.

   – Саме так, – сказав Митець і почав спускатися по схилу гори.

   – А чому б нам не намалювати Русалку?

  – У нас лише чорна фарба. Де ти бачив абсолютно чорну Русалку? Але ми можемо намалювати  сітку, – пояснив Митець і, дістав маленьку пляшечку фарби з наплічника. – Я заховаюся в кущах, а ти підійди до болота і заспівай якусь сумну пісню про гірку недолю.

  – Це що, "полювання на живця"?! – хлопця дуже обурив той факт, що він, художник-інженер вищої категорії, має бути приманкою для якоїсь дракон'єрської Русалки. Якби в нього були фарби, він створив би Русалку в сотню разів кращу за справжню!

   – Тільки не піддавайся на її чари, тутешні дівчата дуже підступні, – без емоцій сказав Митець.

  Андрій не зрозумів, чи то Митець глузував, чи говорив серйозно, тому мовчки пішов до берега. А по дорозі згадував якусь сумну пісню. Та не встиг він підійти до води, як почув чарівний голос:

          Падайді ка мнє пабліже,

           Я тіхонєчка спаю

           Пєсню чудную любві,

           Страсті полную, ігри.

           Ти за мной іді, іді,

           Ти мєня любі, любі.

           Я тєбя не абману,