Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

– А який у мене звір?

– Не скажу, Ваша Величність.

Двері з гуркотом зачинилися, і вже звідти долинуло:

– Все-таки дарма я її не вбив. Нахаба дрібна, вона мені ще вказувати буде, з ким і коли мені коханням займатися.

Наталка

Я втрачаю глузд. Ні, я вже втратила його. Що я роблю? Для таких, як я, є чітке правило життя: «Не знаючи броду, не лізь у воду», а я полізла, ще й як! 

Тільки-но підійшла до дзеркала, як потужний вихор підхопив мене і потягнув кудись. Куди саме – не уявляю. З переляку заплющила очі, тепер навіть не знаю, де верх, а де низ. Відчуття, наче в літаку під час турбулентності.Треба терміново зупинити цю метушню, досить з мене! Треба повертатися.

Швидко відступила і вперлася спиною в якусь перешкоду. Будь-який рух негайно припинився, запанувала така тиша, що аж у вухах дзвеніло.

Розплющила одне око і зробила попередній огляд. Оце так! Кімната! Тобто, здивувалася не тому, що кімната, а тому, що не моя. Розплющила друге око. На жаль, нічого не змінилося, а я так сподівалася, що це оптичний обман зору.

Оглянула перешкоду. Стіна, така сама, як попереду, обклеєна веселенькими шпалерами в лілові квіточки – мрія домогосподарки. Знову почала розглядати кімнату. Нічого зайвого. Виглядає, наче довго була нежитлова, але чиїсь речі присутні. Двері з тихим скрипом відчинилися. У кімнату увійшла жінка у сукні а-ля Оленка Крилова з «Карнавальної ночі» та із зачіскою а-ля – вона ж.

Я була настільки здивована, що спочатку навіть не глянула жінці в обличчя. Але коли нарешті підняла очі, побачила перед собою очі, що точно нагадували мої власні за формою та кольором.

В голові з'явилися спогади, як я плакала в роздягальні. Сашко мене заспокоював, а потім наказав чекати і зник. Мені було 12, а йому вже майже 18.

Саме того дня я дізналася про його особливі здібності, які тепер привели його до в'язниці. Він відкрив сейф у кабінеті директора і приніс мою особисту справу, а потім повернув її назад.

Про це ніхто не дізнався, окрім мене. Я, як зараз, бачу сірий бланк, на якому чітким почерком якоїсь медсестри у Будинку дитини написано: «Дитині два місяці, принесла дівчина, гарна блондинка із зеленими очима. На щоці свіжий поріз, який вона весь час промокала хусточкою. Над лівою бровою невелика родимка у вигляді правильної зірки. Як звати, не призналася».

Саме таку родимку я зараз бачила над лівою бровою жінки.

– Мамо? – прошепотіла я ледве чутно.