Читати книгу - "Душа окаянна, Дарина Гнатко"

У куцому латаному кожусі, стрункий, з прямою напруженою спиною та буйним чубом русого волосся, він ішов від неї, і вдавалось Марті, що вже йде назавжди з її життя, що передчуття оте, яке кігтями роздряпувало її серце, було передчуттям розлуки, близької та неминучої. І кортіло на очах усієї церкви гукнути його, аби не йшов, повернувся. Проте вона тільки зітхнула важенько й поплентала бездумно назирці. Був уже листопад, надворі стояла холодна непривітна погода. Вийшла з задуми Марта й здригнулася, коли пронизливий вітер війнув на її тендітну постать у теплому кожушку з овечої вовни та строкатій зеленій хустці, завмерла перед Микитою, який чекав на неї в дальньому кутку церковного дворика. Юнак мовчав, наче не міг зважитися сказати щось важливе, мовчала й Марта.

Нарешті позирнув Микита винувато на кохану, зітхнув глибоко та й завів:

– Марто, голубонько, чи віриш ти в те, що не бажаю я завдати тобі кривди, але мушу. Не йти нам з тобою вкупці однією стежкою. Твій батько сказав мені на сповіді, що ніколи й за жодних обставин не дозволить нам з тобою побратись і думки своєї не змінить.

Марта звела на нього очі.

– То… тоді втечімо, – промовила без особливої надії, бо знала, що не погодиться, як не погоджувавсь і раніше.

– Ні, тікати не будемо. – Важко зітхнув Микита, постояв мовчки, дивлячись на похмуре небо. Марта ж дивилась на нього, немов намагалась зберегти в серці кожну рису його вродливого лиця. Микита знову зітхнув і покривився, ніби від гострого болю. – Твій батько ніколи не пробачить нам шлюбу, навіть грозив проклясти тебе, якщо ми поберемося.

– Ну то нехай кляне, – відгукнулася Марта. – Та чи ж послухає Господь його дурних прокльонів?

Микита похитав головою.

– Е ні, Марто, не зневажай так батьківське слово. Є така сила від Бога в батьків, те мені ще бабуся казала, і я на себе такого гріха не візьму, щоб через мене батько рідний та доньку прокляв! Ні, мені за краще зовсім поїхати з Диканьки.

Марта сіпнулась, немов дістала ляпас.

– Микитко… – Прилинула до нього й хотіла обійняти, та не дозволив Микита, відтрутив від себе.

– Не треба, Мартусю!

– Микитко!

– Я піду! – Тверда рішучість світилася в його очах, і Марта з болем збагнула, що й справді піде, піде назавжди. – Замолю гріхи я свої перед Господом у стінах монастиря його святого, може довіку й вимолю прощення, щиро вимолюватиму те, що загубив тебе, що взяв те, чого брати не мав жодного права, навіть думати про це.

– Микитко…

– Мовчи, Мартусю. Мені й без того важко, бо крається серце на дрібне шмаття, варто тільки подумати про те, що маю тебе покинути. Але й зостатися не можу. – Він швидко, навіть зле поцілував розгублену Марту у вуста й відсахнувся, мов відірвав самого себе від її стрункого стану. – Прощавай, Мартусю, і будь щаслива. А я помолюся, завжди буду молитись за тебе, аби Господь тебе помилував.

– Куди ж ти?

– До Києва, до Лаври.

– Микитко…

Гукнула з відчаєм, зі стражданням у голосі, та він пішов, позирнув востаннє і швидко попростував до церковних воріт, мов утікав від неї. А вона лишилася стояти, крізь густу імлу сліз ледве бачачи високу постать, що віддалялася, вгрузаючи у вогку землю затертими, розбитими чобітьми.

Пішов. Пішов назавжди.

А вона зосталася. Зосталася, щоб жити звичним життям попівни, дочки отця Сави Красногляда, зосталась, щоб одного дня дізнатися, що й для неї, як і для старших сестер, знайдено заможного нареченого. Днями вона просиджувала у світлиці, гаптувала сорочки, слухала зичливі перемовини мами та невістки, вдавала, що залишилася такою, як і була. А насправді… Насправді вона стала іншою. І під спокоєм її вирувала справжня негода, серце її до самого краю було наповнене отруйним почуттям ненависті. Палаючої, небом проклятої, недоброї ненависті до власного батька.

А потім вона довідалася, що понесла від Микити.

2

Нова днина зимова ясна зазирнула зі сходом сонця у вікна попівського будинку й побачила там неспокій та похмурість. Насуплений отець Сава заковтував нашвидкуруч борщ із квасолею, пиріжки з капустою. Потому хутко кудись побрався і слова ні до кого не промовив.

Явдоха, налякана вчорашнім нападом люті свекра, нездужала. Бідолаха так перестрашилася, що не спала майже всю ніч, раз у раз хапала холодними пальцями чоловіка за руку, позираючи широко розплющеними очима на двері спочивальні, чи бува не лютує знову лихий свекор. Панас терпляче вспокоював її, мовляв, батько давно вже сплять, бо надворі глупа ніч. Не вірила, все поглядала недовірливим оком на двері й до ранку так і очей не стулила, здригаючись від кожного шереху.

Марта теж не заснула та так і просиділа до ранку на ліжку, згадуючи Микиту та відчуваючи образу на нього за втечу. Здавлене батьком горло боліло немилосердно, заважало балакати, і на всі слова мамині вона відповідала тільки бентежним поглядом великих чорних очей, у котрих стиг відчай, а ще страх, та не за себе так, як за дитя Микитине, що росло в неї під серцем. Ще не обродившись, вона вже відчувала дивний, тісний зв’язок з тим дитям, і серце її материнське, немов віщуючи біду, страшенно боялося за нього, за дитя її, за те єдине, що лишив Микита на спомин про себе.

– Куди ж він подався, Господи? – чи не вдесяте повторювала мати, непокійно метаючись з кутка в куток невеличкої Мартиної спочивальні. – Марто, доню, навіщо ж ти так прогнівила батька, нащо на гріх пішла? Аби докорити йому, допекти, еге? – Васса на мить зупинилась біля ліжка, стривожено зазирнула в доньчині очі, але Марта від того погляду запитливого материнського відвернулася.

Васса зітхнула й заплакала.

– Доню, що з тобою коїться? Хто зурочив тебе, люба моя, хто наслав оцю норовливість, оцю бісівську непокірність батькові? Це ж не по-Божому, донечко. Із давніх-давен заведено так, що ми, жінки, маємо коритися чоловікам, батько то, а чи чоловік, і вволювати волю їхню, яко волю самого Господа. Така вже вона є, наша жіноча доля, і наші бабусі віками скорялися перед чоловіками.

Марта важко сковтнула.

– А я не така, – прошепотіла ледь чутно.

– Донечко. – Тільки й видихнула Васса сумно та затихла, притиснувши до себе буйну доньчину голівку. І Марта притулилася до теплих материнських грудей, до сорочки її, вишитої маками, від якої пахло слабко ладаном та бузком, знайомими ще з дитинства, коли малим дівчам шкандибала вона до неньки ноженятами, дерлася до материнських колін, шукаючи ласки. Шукала й зараз, бо