Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

Відлунком пролетів церковний дзвін. Один, два, три... Лакримоза. Грайливий вітер тріпає волосся, підіймає краї чоловічої куртки та розтинає сигаретний дим. За спиною Монтея хтось демонстративно покашляв і вийшов із підпілля. Це була вона, та гарненька сутінкова блондинка у костюмі, тільки цього разу вона була одягнена в темно–сині джинси, велюрову кофтину спокійного кипарисового відтінку, а поверх неї була накинута довга чорна катана. До її волосся був прикріплений капелюшок з підсмиканою чорною вуаллю.

  – Вітаю, Тео.

  – Салют! – усміхнувся від несподіванки. – Оце так зустріч, то схоже на традицію зустрічатися у цьому місці.

  – Сподіваюся, це не стане поганою традицією?

  – Не бачу у наших зустрічах лихого символу. Дивлюся ось на могилу, твоїх рук справа? – Монтей вказав на чагарники.

  – Ага, мені здається так затишніше. Як ви думаєте?

  – Виглядає гармонійно, як на мене, але я профан у галузі садівництва.

  – Взагалі я теж, – вона посміхнулася.

«Навіщо ховати за вуаллю таку виразну усмішку та очі?» – подумав Монтей. Дівчина схоже помітила, що Тео оцінюючи задивився на її вуаль і швидко відповіла:

  – Вибачте, у мене зараз жахливе набрякле обличчя. Очі червоні. Алергія замучила, тому я ховаюся за вуаллю та окулярами.

  – О, це ти вибач, я часом невіглас. Проїхали.

  – Тож ви знову на чергуванні?

  – Так би мовити, тільки дарма приїхав заздалегідь, тут процесія за процесією. Наганяє смуту.

  – Ви й нині охороняєте той склеп?

  – Приглядаю... ага, – загасив недопалок об стінку урни.

  – Спочила нещодавно.

  – Так і є.

Мовчання. Дівчина зняла брудні робочі рукавички та викинула у смітник.

  – Її поховали зі скрипкою... – вона повернулася до могили батька та нахилилася запалити свічку.

Монтей здивовано підняв брови.

  – Кого її?

  – Ту дівчину у склепі за яким ви стежите.

  – У якому сенсі – зі скрипкою?

  – У прямому, до неї в труну поклали інструмент, напевно, вона грала і річ за життя була мила її серцю.

  – Ти що бачила похорон цієї дівчини?

  – То було під кінець травня, – примружила очі, згадуючи, – я приходила до батька прибратися перед Великоднем. Людей було мало...

  – А щось ще пам'ятаєш?

  – Та... – знизала плечима, – хоча... у неї на плиті одна табличка з датами...

  – Ну так, й досі тільки дати.

  – А було їх дві, перша з ініціалами зникла.

  – Тобто раніше табличка з ініціалами висіла?

  – Ну так...

  – Я гадав, що вони її не зробили.

  – Може зняли, щоб переробити? Так, буває, родичі змінюють дизайн оформлення.

  – Можливо... – Монтей серйозно замислився. – Не пам'ятаєш, як давно немає першої таблички?

  – Наступного разу я відвідувала батька у серпні, її вже не було. А дати життя і смерті у неї дзеркальні, моторошно, правда?

  – Так, містичний збіг.

Знову коротка мовчанка. Клелія потай за ним спостерігала.

  – Знаєте, раніше я вірила, що абсолютно всі душі перероджуються.

  – А зараз що?

  – Зараз думаю, що щасливі душі залишаються там, куди потрапили після смерті, вони у доброму місці. А нещасних, які здобули другий шанс, відпускають на землю, щоб прожити ще якийсь час те, що вони не здійснили у минулому. Саме тому, я вважаю, вмирають діти, вони виконують незавершені справи і йдуть.

Монтей почувався відчужено. Цілком припустимо, у її роздумах відчувалася глибока переконливість. Вона справді вірить у те, що озвучила.

  – Слушна теорія.

Монтей глянув на годинник. Білявка посміхнулася.

  – Я вас втомила, напевно, утопічними розмовами. Вам час на пост, а мені додому, не хочеться блукати, як тоді, в сутінках серед мерців.

  – Так, темніє рано.

Вона забрала мішкувату сумку з дрібним садовим інвентарем.

  – Що вдієш, осінь вступила у свої права.

  – Тоді до зустрічі, Клеліє.

  – Я теж з вами не прощаюся, Тео.

Дівчина пройшлася під супровід Монтея алеєю, а потім вони остаточно розпрощалися, Тео залишився чергувати біля склепу, а вона пішла далі до виходу. Трапляються ж випадкові знайомства у людей... у когось у кафе, в парку, на прогулянці, у знайомих, на заправці або на касі у супермаркеті. Банальщина! Друге діло – на цвинтарі! І це Монтея анітрохи не збентежило, як і дівчину. Вони перебували тут з різних причин, але ця зустріч волею доль, вважає Монтей, була корисною щонайменше йому. Він дізнався з розмови про існування таблички з ініціалами, яка потім кудись зникла, і про скрипку у труні покійниці. Це вже щось!

Після чергової зміни Монтей повернувся додому відсипатись. Увечері того ж дня він пішов на паркування за позашляховиком, хотів заправитися, а потім заїхати до Дани перед роботою. Дана сімдесятирічна мати Монтея. Вона живе сама після смерті чоловіка, і всупереч поважного віку, досить бадьора та продовжує працювати в сувенірній крамниці біля будинку. Місцеві й родина її знають, як товариську, прямолінійну та щедру людину. Діти та онуки часто її відвідують, чого не скажеш про Монтея. Свого часу Тео ледве вилетів із сімейного гнізда, оскільки був наймолодшим із чотирьох дітей подружжя Монтей. Мати ще не знала, що вони з Сарою без п'яти хвилин розлученні. Вона засмутиться, звісно, тому що сім'я для неї головне в житті, і виступатиме за будь–які спосіб, який сприятиме примиренню та збереженню їх відносин. Але не в разі Монтея, з ним завжди було так – сказав, як відрізав.

 Сівши за кермо Монтей виявив на лобовому склі під лівим двірником візитку. Рекламники! Він вийшов її прибрати, але перш ніж зім'яти й викинути у смітник пробігся по тексту очима. Тієї ж миті його розслаблений погляд став чіпким. На візитівці вказано номер телефону приймальні Національного коледжу виконавчих мистецтв імені М. Лисенка. І хоча Монтей був далеко не творчою особистістю про місцевий коледж він чув, там навчаються майбутні композитори, актори та музиканти. Монтей згадав про скрипку у труні Буре́ і аж похолов.