Читати книгу - "Білий кіт шукає відьму, Вікторія Токар"

Червоноволоса відьма середніх літ терпляче чекала, поки кіт прийде до тями. З її обличчя не сходила посмішка.

— Що я можу зробити для вас?

— Є одна дівчина. Лілія. Вона вже скоро буде в нашому місті. Не дай їй дійти до кав’ярні «Райська кавуся». Можеш робити, що завгодно. Навіть вбити чи покалічити.

— Вбити?!

Відьма гучно розреготалася.

— Що ж ти такий переляканий? Пожартувала я. Але затримати Лілію конче потрібно.

— Навіщо? Ваші наміри хороші?

— Ти ба! Це вперше мені трапляється такий допитливий кіт.

— Я не хочу лихе робити.

— Овва! Тобто навіть наважишся відмовитися, якщо справа темна? Ти ж усвідомлюєш, що поки не став моїм компаньйоном, ніщо не завадить мені покарати тебе за нахабство смертю? Не боїшся, що я дійсно чорна й зла відьма?

Кіт знову згадав рану під ошийником Арієль. Раніше думалося, плювати, яка там та відьма, головне, що вона не зможе відмовити у проханні. Але нині перспектива нерозривного довічного зв’язку з лихою чаклункою лякає більше, ніж миттєва смерть за непослух. 

— Не боюся.

— Що ж, якщо впораєшся із дорученням, то станеш одним із найкращих моїх помічників. Мені ще не доводилося зустрічати на стільки сміливих котів, — жінка присіла перед ним. — Не хвилюйся, я просто захищаю Лілю. В тій кав’ярні станеться пожежа. Якщо вона опиниться там, то серйозно постраждає. То що, спробуєш допомогти?

— Звісно! — коту аж від серця відлягло, коли зрозумів, що не доведеться відмовляти першій відьмі, яка звернула на нього уважним. Бо він насправді дуже боявся, що іншої такої взагалі не знайдеться. — Тільки скажіть, як я маю впізнати її?

— Ось, — жінка показала фото на телефоні, що витягла зі своєї коричневої сумочки, оздобленої дрібними білими коштовними камінцями. З екрана посміхалася зовсім юна дівчина з білявим волоссям та сірими очима. Можливо, її не назвали б красивою, але миле округле обличчя світилося добротою. На стільки всепоглинущою, що в ній хотілося розтанути. — Приїде за годину на автовокзал. — Чаклунка ніби з повітря матеріалізувала ошийник того ж кольору, що і її сукня. Мить — і він лежить у її руках. — Хм, твої очі личать моїй сукні. Будемо сподіватися, що це добрий знак.

Вона закріпила ошийник на шиї свого обранця. Сріблястий круглий металевий кулон поки що не мав напису. Відьма прибрала руки з довгими гострими нігтями коричневого кольору, а потім нахилилася обличчям до кота та ледь чутно прошепотіла йому на вухо:

— І ще… Мене дуже вражає, що ти примудрився так правдоподібно перефарбуватися, але знай: якщо все вдасться, тобі доведеться робити це до кінця життя, — її голос змінився, став прохолодним. — Я не допущу, аби поруч крутився білий кіт.

Черв’ячки сумнівів заворушилися. Слова відьми прозвучали як наказ, що не обговорюється. Це так різко контрастувало із широкою посмішкою…

— Як ви…

— Сильну відьму так просто не обдуриш! — відрізала, не давши договорити. — Вирушай вже.

Жінка миттєво втратила інтерес до кота та пішла геть, ніби це не вона менш як хвилину тому почепила йому ошийника.

Перш ніж вийшов з дому, йому здалося, що в натовпі побачив сестру. Принаймні якась чорнява відьма у темно-синій сукні штурхонула кішку, дуже схожу на Арієль. Він пообіцяв собі, що обов’язково все з’ясує, коли виконає доручення, і покинув відьомський бал.

* * *

Чотирилапий примчав до автовокзалу вчасно. Ліля саме виходила з автобуса. Кіт занервувався. Він геть не продумав, як затримуватиме її. Все, що лишалося — кинутися дівчині під ноги. А там вже доведеться орієнтуватися на ходу. Якось розбереться. Однак, у найвідповідальніший момент у голові знову запаморочилося і він почав втрачати свідомість просто посеред дороги.

Останнє що побачив перед остаточним провалом у темряву — яскраві фари автомобіля.