Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Про що я думала в мить перед аварією? Здається, про Різдво. Чи роботу. Я дивилась у вікно автомобіля.

Автомобіль.

У якому ми, очевидно, більше не їдемо.

Чи, може, й не їхали?

Я порпаюся в сумці під сидінням перед собою, витягаю телефон і розблоковую екран.

Дисплей показує, що сьогодні — двадцяте грудня. Але зранку було двадцять шосте.

— Нічого собі, — роззираюся. Паніка прослизає в поле мого зору, перетворюючи світ на чорний і розмитий.

«Дихай, Мей.

Ти ж — розсудлива дівчина. Ти вже стикалася з кризами раніше. Ти керуєш фінансами компанії, що бореться з труднощами, заради всього святого. Криза І Є твоєю роботою. ДУМАЙ. Які існують цьому можливі пояснення?»

Перше: я померла, а це — чистилище. У думках спалахує вогник надії: можливо, ми всі — як персонажі шоу Lost, на яке напідпитку жалілися тато й Бенні щонайменше дві години кілька років тому? Якщо цей літак ніколи не сяде, тоді, гадаю, я знаю причину. Або якщо він приземлиться на острові — це теж відповідь. Чи якщо вибухне прямо в повітрі…

Це не допомагає заспокоїтись. Наступна теорія.

Друге: тато має рацію, і мені просто наснився кошмарний сон, у якому я побачила все те, що сталося минулого тижня в хижці. З плюсів: я ніколи не цілувала Тео. З мінусів… А вони є? Хіба що мені не треба виходити на роботу в понеділок; натомість я маю нагоду повторити улюблену тижневу відпустку й не робити помилки. І, можливо, Голліси не продають хижку! Але річ у тім, що це не схоже на сон. Сни — неясні й розмиті, обличчя в них не зовсім точні, деталі не простежуються жодним лінійним способом. Це ж більше нагадує спогади про реальний тиждень, які — абсолютно чіткі — вбили мені в голову. Крім того, якщо я збиралася цілуватися з кимось в уяві, хіба б це був не Ендрю? Хоча, гадаю, навіть у снах Мей не така везуча.

Майлз оглядається, коли я пирскаю зі сміху, і ще більше супиться.

— Що це з тобою?

— Не знаю, що й сказати.

Його вже знову поглинув телефон.

— Просто уточнюю, — кажу, — ми летимо в Солт-Лейк, правильно?

Брат скептично посміхається.

— Ти якась дивна.

— Я серйозно. Ми летимо в Солт-Лейк-Сіті?

Він зводить брови:

— Ага.

— А потім вирушаємо в Парк-Сіті?

— Так.

— На Різдво?

Він повільно киває, ніби спілкується з хворою слабкою істотою.

— Так. На Різдво. У тій чашці було щось іще, крім імбирного елю?

— Нічого собі, — розгублено усміхаюся. — Може, й було.

Розділ п’ятий

Я плентаюся за своєю родиною телетрапом на шляху до відділу видачі багажу. Нетерпляче роззираюся довкола, бо мою увагу, здається, привертає все. Немовля, що плаче в прилеглому виході. Бізнесмен середніх років, який занадто гучно говорить телефоном. Пара, яка проштовхується в чергу по каву. Молодий хлопець, який розмахує руками, намагаючись виборсатись із важкого синього пальта.

Я не можу відкинути почуття дежавю, ніби вже була тут. Не просто тут, в аеропорту, а тут — у цьому самому моменті. Біля підніжжя ескалатора, що веде до відділу видачі багажу, чоловік переді мною випускає з рук пляшку газованої води, і я зупиняюся саме вчасно, ніби знаючи, що це мало статися. Повз нас проходить родина з банером, на якому написано «ВІТАЄМО ВДОМА», і я обертаюся, щоб подивитися на них кілька секунд.

— Присягаюся, я бачила це раніше, — шепочу Майлзу. — Звернув увагу на ту родину з плакатом?

Ковзнувши по мені поглядом, брат і собі незацікавлено озирається.

— Це ж Юта. Кожна сім’я тут має табличку «Вітаємо вдома». Місіонери, пам’ятаєш?

— Точно, — бурмочу йому в спину. Точно.

Через те, що я надто повільно йшла заданим маршрутом, наші валізи лишилися в пункті видачі останніми, терпляче кружляючи на каруселі. Тато збирає їх, складає стосом у візок, поки мама огортає моє обличчя долонями.

Темне волосся закручене у хвилі й зібране набік. Очі сповнені тривоги.

— Що з тобою, дорогенька?

— Я не знаю.

— Ти зголодніла? — Вона намагається перехопити мій погляд. — Дати тобі едвілу?

Не знаю, що сказати їй. Я не голодна. Нічого такого немає. Я віддалено відчуваю, як пропливаю через термінал, і дивлюсь на речі, які, клянуся, вже закарбувалися спогадами в моїй пам’яті.

* * *

Серце падає в п’яти, щойно я бачу всіх на порозі будинку. Ми їдемо по алеї, а вони вже махають нам. Переконана: я бачила цю картину якихось шість днів тому, двадцятого грудня. Пам’ятаю, що ми прибули останніми. Розклади перельотів змінилися, тож Кайл, Аарон та їхні двійнята прилетіли у п’ятницю вночі. Тео й Ендрю, здається, теж приїхали раніше, ніж зазвичай.

Колеса з тріскотом зупиняються поряд із гігантським помаранчевим пікапом Тео, і ми видираємося з тієї самої «Тойоти RAV4», яка, вірогідно, розбилася під час «автокатастрофи, якої не було». Нас тут же зусібіч поглинають обійми. Кайл та Аарон стискають мене, мов котлету в сандвічі. Двійнята — Кеннеді й Захарія — плутаються під ногами. Ліза й собі шкандибає назустріч, розштовхавши всіх. Удалині Бенні терпляче очікує своєї черги обійматися, і я відправляю йому мовчазне благання про допомогу.

Мій мозок не може осягнути того, що відбувається. Невже якимось чином я загубила один рік? Чесно, які шанси, що я взагалі померла? Моя версія раю була б у хижці, тож звідки мені знати? Якби я лежала в комі, чи відчувала б холодне зимове повітря на обличчі?

Я прослизаю повз Лізу до дерев у пошуках прихованих камер. «Сюрприз!» — вигукне знімальна команда в унісон. Усі реготатимуть із вдалого розіграшу. «Ми обдурили тебе, хіба ні, Мей?»

Через усю цю кашу в голові я не встигла подумати про те, як зустрічатиму Тео, перш ніж мене у ведмежих обіймах відірвали від землі. Я відчуваю це так, ніби спостерігаю на відстані кількох кроків.

— Усміхніться! — яскравий спалах моментально засліплює мене, коли Ліза робить фотографію. — Готово, — бурмоче вона, насупившись над зображенням на крихітному екрані. Переконана: лише половина мого обличчя опинилася на фото, але вона, здається, думає, що вийшло достатньо гарно, бо засовує телефон назад у кишеню.

Коли Тео ставить мене на місце, його усмішка повільно розгладжується. Чи ми взагалі