Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

Але ж, Боже ти мій, мене поцілували привселюдно!

- Що таке, панно Едвардо?- спитав я, а сам чую, як пульсує моя кров, чує десь у горлі її клекіт, що заважає мені розбірливо говорити.

- Нічого.- відповідає вона.- Просто мені так захотілось. Та й усе.

Я стягаю з голови кашкет, машинально пригладжую чуприну й дивлюсь на Едварду. “Невже усе?” - вертілось на думці.

Та ось із другого краю острова долітає голос добродія Мака: він щось говорить, а що - хтозна; однак я радію, що добродій Мак нічого не бачив і нічого не знав. Хвалити Бога, він тепер на другому краю острова! Мені відлягає від серця, я підхожу до гурту, сміюсь і з вельми вдаваною байдужістю кажу:

- Дозвольте мені перепросити всіх вас за те неподобство, що я оце вчинив. Мене самого бере розпач. Я скористався хвилиною, коли панна Едварда хотіла обмінятися зі мною квіткою, і образив її. Прошу вибачення у неї і у вас. Уявіть себе на моєму місці: живу сам, відвик від жіночого товариства; до того ж сьогодні я випив вина, а я і до вина не звик. Будьте до мене поблажливі.

Я сміявся і вдавав, що мене зовсім не обходять такі дурниці, які варто викинути з голови, та в душі мені було не до жартів. Мої слова ніяк не вплинули на Едварду, вона не збиралась щось приховувати й згладжувати враження від свого нерозважливого вчинку; навпаки, вона сіла поруч і пасла мене очима. Інколи вона зі мною забалакувала. А згодом, коли ми бавилися в молодого і молоду, вона на повен голос сказала:

- Я вибираю лейтенанта Ґлана. Ні за ким іншим я не бігатиму.

- А хай йому біс! Замовкніть, ви що?- зашепотів я і тупнув ногою.

Її обличчя перебіг якийсь подив, вона зморщила носа, як від болю, і зніяковіло всміхнулась. Я був настільки вражений, що не мав сили опиратися цьому сиротливому виразу її очей і всій її худенькій поставі. Я спалахнув до неї коханням і взяв її довгу, тоненьку руку в свою.

- Іншим разом!- сказав я.- не тепер. Ми ж завтра побачимось.

ХІ

Вночі крізь сон я чув, як Езоп звівся на лапи у своєму кутку й заходився гарчати; саме тоді мені снилось полювання, тож це гарчання вписувалося в мій сон і я не прокинувся. Коли вдосвіта я вийшов з хати, то помітив на траві сліди від двох людських ніг: хтось тут був, спершу підходив до одного вікна, тоді до другого. Сліди губилися внизу на дорозі.

Вона йшла мені назустріч - щоки пашать, обличчя аж сяє.

- Ви ждали?- спитала вона.- Я так боялася, що ждатимете.

Я не ждав, вона надійшла раніше за мене.

- Ви гарно спали?- спитав я, бо не знав, що казати.

- Ні, я зовсім не спала,- відповіла вона.

І вона розказала, що цієї ночі не лягала, а просиділа із заплющеними очима на стільці. А ще вона виходила з дому прогулятись.

- Хтось був під моєю хатиною вночі,- сказав я.- Вранці я бачив у траві сліди.

Вона, порожевівши на виду, тут же, на дорозі, мовчки бере мене за руку. Я дивлюсь на неї і питаю:

- Може, то ви приходили?

- Атож,- відповіла вона й притулилась до мене.- То я приходила. Я ж вас не збудила, бо ходила тихо-тихо, боялась навіть дихати. Так, то я приходила. Я ще раз була поблизу вас. Я кохаю вас.

ХІІ

Кожного дня, кожного божого дня я її бачив. Правду кажучи, я бачився з нею від душі; о, моє серце належало їй. Відтоді минуло два роки. Тепер я згадую про те лише тоді, як захочу, вся та пригода неабияк розважає мене. А щодо двох зелених пташиних пір’їн, то розкажу про них трохи згодом.

Ми зустрічалися в багатьох місцях: біля млина, на дорозі, ну й у моїй хатині; куди я бажав, туди вона й приходила.

- Добридень!- гукала вона завжди перша, а я відповідав:

- Добридень!

- Ти сьогодні веселий, співаєш,- каже вона, а очі її іскряться.

- Так, веселий,- відповідаю я.- Он у тебе на плечі якась цятка, від пилу чи, може, від бруду з дороги; мені кортить її поцілувати, дай-но я її поцілую. Все, що в тобі є, збуджує мою ніжність до тебе, ти просто доводиш мене до божевілля. Цієї ночі я не спав.

І то була чиста правда - вже не одну ніч я пролежав, не змикаючи очей.

Ми йдемо дорогою пліч-о-пліч.

- Ану скажи мені: тобі до вподоби моя поведінка?- питає вона. Може, я забагато балакаю? Ні? Однак скажи мені, як тобі здається? Інколи я сама собі думаю, що це все не до добра…

- Що не до добра?- питаю я.

- Те, що діється з нами. Що це все не закінчиться добром. Хоч вір. Хоч не вір, а мені зараз холодно йти; аж мороз дере по спині, як тільки я наближаюсь до тебе. Це від щастя.

- О, й зі мною так само,- відповідаю я,- і в мене дере по спині, як тільки я тебе бачу. Ні, все буде добре. Ось поплескаю тебе легенько по спині, й ти зігрієшся.

Вона знехотя підставляє спину, я жартома плескаю трохи дужче, ніж треба, сміюсь і питаю, чи тепер тепло.

- О, якщо твоя ласка, то перестань мене так гатити,- каже вона.

Ці троє слів! Якими безпорадними здалися мені її слова: якщо твоя ласка.

Потім ми пішли дорогою далі. “Чи не розгнівив її мій жарт?” - спитав я сам себе й подумав: побачимо. Я сказав:

- Мені дещо спало на згадку. Якось я катався на санях з однією молодою пані й вона зняла зі своєї шиї білу шовкову хустку й пов’язала мені її. Увечері я сказав тій пані: “Я віддам вам вашу хустку завтра, спершу мені її виперуть”. “Ні,- відповідає вона,- віддайте зараз, я збережу її такою,