Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Я з цікавістю оглядала простір між високими стінами "бочки". Це нагадувало старі дворики, оточені будинками з комунальними квартирами. Навколо метушилися гноми, зайняті своїми справами. У мальовничому безладді стояли столики з лавочками, щось схоже на літні печі, дитячий майданчик з кам'яними фігурками тварин, витесаними талановитими руками якогось майстра, а можливо, і не одного.

Фігурок було близько двадцяти, всі маленькі, ніби для ляльок зроблені. Правда, місцеві дітки ненабагато і відрізнялися від лялечок.

Ми спустилися сходами, і я відчула себе досить ніяково. Одне діло розмовляти з особами, які ледь дістають тобі до плеча, але зовсім інше – тримати за руку крихітну дівчинку, яка ледве сягає твоїх колін, під здивованими поглядами безлічі маленьких мешканців гір, які, мабуть, не очікували побачити людину у своєму селищі.

Я вперше зараз відчула співчуття до Гуллівера, що він опинився в Ліліпутії. А нахабний Регіт дійсно був акселератом місцевого виробництва, адже вище за нього я нікого не побачила.

Зовсім скоро Морі вказала своєю маленькою рукою на двері, що були майже під "квартирою" Фанні:

– Там, – сказала вона і потягла мене всередину коридорчика, який, звісно, не був розрахований на мій зріст, і за яким знаходилася купальня

Я випросталася геть вражена. Оце так лазня! У самому центрі невеликої печерки бив гарячий фонтан, висотою з мій зріст, а зі стін стікало три потоки холодної води. Підлога цієї незвичайної купальні була наче павутиною покрита глибокими тріщинами. Вся вода з печери зникала в цих проломах, і ходити по такій підлозі було страшно.

– Може, тебе почекати на вулиці? – запитала мене Морі, посмикавши за руку.

– Ні-ні, не треба, я знайду дорогу сама, – запевнила її.

– Ось цим зачиняти двері, – маленький пальчик вказав на дерев'яний брус у кутку. – Я пішла.

Провела малечу поглядом і зачинила двері. Хотіла б зануритися у гарячу воду для душу, але вирішила почекати з цим. Мені так сподобався басейн у палаці, що краще там поплаваю, коли повернуся. Звісно, якщо чоловік не вб'є мене за мою витівку. Все-таки втекла на всю ніч!

Але ж у мене є поважна причина: він мене налякав. Так що сам винен. Заспокоївши себе цими думками, попрямувала до фонтанчика вмиватися.

Потім поспілкуємося з Фанні та малечею, і спробую повернутися, хоча Дін попереджав, що це небезпечно. Але треба спробувати, адже далеко йти не зможу. До того ж навіть не уявляю скільки йти, лише один тунель чого вартий!

Швидко привела себе до ладу, накинула рушник на плече, витягла брус із пазів і відчинила двері. І тут мене різко притисли до кам'яної стіни.

– Відпусти мене, дурню! – вигукнула я, намагаючись вирватися. Маленький на вигляд Регіт виявився, на жаль, неймовірно сильним.

– Навіть не подумаю, – відповів дрібний гном крізь зуби. – Ти мене образила, і за це заплатиш.

– А потім тобі доведеться розплачуватися, якщо тільки спробуєш мене зачепити. Мій чоловік тебе просто на шматки порве.

– Ха! Чоловік-перевертень, теж мені! – продовжував тримати мене гном. – Якийсь єнот чи лисиця.

– Та мій чоловік, він... він... тигр! – вигукнула я, назвавши першу страшну тварину, що спала на думку. Сміх раптово затих, і мене відпустили.

– Брешеш!

– Якщо зараз не підеш звідси, невдовзі переконаєшся, – сказала я з хитрою усмішкою.

І він втік, Казанова бісів!

З полегшенням видихнувши, я попрямувала до житла Ронібура. Час було повертатися. Але спершу треба хоч трохи потеревенити з Фанні та подякувати за ночівлю й одяг. Усміхнувшись, я вирушила до сходів, сунула руку в кишеню і ледве не закричала від жаху. Кристал зник!

Швидко оглянулася, шукаючи кудлату голову того пройдисвіта – Регіта. Не сумнівалася ні секунди, що це саме він витяг кристал із моєї кишені.

Ось мерзотник! Мало того, що нахаба, яких світ не бачив, так ще й злодій. От трясця! Що ж тепер робити? Без кристала я взагалі не знайду дорогу назад, якщо не зізнаюся, хто насправді мій чоловік. А цього робити не хотілося. Хто знає, які тут у них відносини?

– Наталю, – пролунав тоненький голосок із верхньої доріжки. Я підняла очі. Морі стояла, схиливши голову набік, і з цікавістю дивилася вниз: – Мама питає, куди ти зникла?

– Іду вже, Морі, скажи мамі, що я скоро.

Ще раз оглянула двір. Злодюжки не видно! Ледве пересуваючи ноги від розчарування, почала підійматися кам’яними сходами, відчайдушно перебираючи в голові варіанти, що ж мені робити.

До того ж я навіть не подумала про те, щоб дізнатися, де ми зараз знаходимося. Можливо, це зовсім не Тарлія, а якесь місце, про яке я навіть не чула? Які ще королівства існують у цьому світі, мені не відомо.

Коли дісталася входу в печеру Ронібура, з дверей вже визирала гостинна хазяйка. Я навіть не здивувалась, що у неї на руках був малюк.

– Наталю, що так довго? – запитала вона, дочекавшись, поки я підійду. Потім придивилася уважніше: – Щось трапилося? Ти виглядаєш засмученою.

– Можна і так сказати, – все одно доведеться зізнатися, то чому не зараз?

– Заходь, – сказала господиня, пропускаючи мене вперед, і рушила за мною.

– Що трапилося? – запитала Фанні, задерши голову, щоб побачити мої очі, коли ми зайшли всередину. – Ти не захворіла?

– Кристал перенесення зник у мене, той, за допомогою якого я опинилася в печері. Я ж не пішки туди прийшла, Фанні, а через портал. І ще, скажи мені, де ми зараз знаходимося, яка це країна?

– Печера, в якій тебе знайшов Ронібур, розташована на території Кордії, а місце, де ми зараз, вже Тарлія.

– Ось як, – задумливо протягнула я.

Гадаю, королівський палац не може бути на краю королівства. Отже, я хтозна-де від дому, куди мені зараз, за законом підлості, дуже хочеться повернутися. Навіть знаючи, що мій чоловік буде на мене кричати за мій не зовсім адекватний вчинок. Але він покричить і перестане, не вперше ж таке. Врешті-решт, він мене не вб'є, принаймні, я на це сподіваюся. Чомусь зараз мені зовсім не хочеться сваритися з ним, навпаки. Зараз я навіть не проти, якби мій пристрасний чоловік знайшов інший спосіб переконати мене, що з ним краще, ніж будь-де. Ну, якось так.