Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— Годі! Нехай йому! — скрикнув перший Василь. — Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував. — І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зоставалася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз поз раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню, розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.

Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь; овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці — де вже його по такій спеці пастись, — що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.

— Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скільки–то їх? — обізвавсь Івась.

— А вже до гаспида! — додав Грицько.

— Чого там тільки немає! — зітхнувши, промовив Василь.

— Там, кажуть, й райські яблучка є? — спитав Івась.

— Мати розказує, — одказав Василь, — що не тільки райські яблучка, а й аґрус, порічки, виноград — отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?

— Брат ти мій! — скрикнув Грицько. — Що, коли б я там був? — І його очі загорілися.

— А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав все оте дворище? Що б ти робив? — спитав трохи перегодом Івась.

— Я б тоді паном діло зажив. Та де тобі — більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.

— А я не так би зробив, — одказав Івась. — Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми усі там укупі, розкошували разом…

— А ти, Василю, що зробив би? — спитав Грицько.

Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу, як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить–тліє огонь заздрості — так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!

— Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати, — не дождавши одказу, почав знову Грицько, — там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали і тепер ті люди у глупу ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?

Василь мовчав.

— Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований? — одказав Івась.

— То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.

— А якби досягли? — спитав Івась.

— То б рознесли на шматочки!

У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками, — і не змельне — все дивиться на Ратієвщину.

— Василю! — обізвав його Грицько.

— Га?

— Ти не чув? — І він знову його перепитав.

— Ні, не розказувала, — одказав понуро Василь.

— Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть, — почав знову Грицько. — Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить його собакам віддати.

— Як, живе? — скрикнув Івась.

— Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть. Івась аж затрусився, так йому стало страшно.

— У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжні куцаки. Там для їх і комори здоровенні були вибудувані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.

— Так він і з чортами знався? — спитав Івась.

— Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони йому нанесли за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться, та пруть цілими тачками гроші — одні золоті, другі срібні, треті — мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий, та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому — череп'я, а в третьому — кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили — як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.

Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглась довга тінь. Ратієвщина, наче в золото окута, горіла–сіяла.

— Охо–хо–хо! — не скоро, не скоро промовив Івась. — Що то колись тут було, а тепер — пустка–пустинею.

— Воно отак уже довіку буде, — одказав Грицько. — Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову