Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Силу, кажеш? — чоловік засміявся, його голос звучав зневажливо, але мелодійно, ніби кожне слово було частиною пісні. — І що ж ти з нею зробиш, малий? Знову станеш плакати на руїнах і проклинати весь світ? Чи, можливо, тобі краще шукати її в дитячих казках?

Мор, ледь стримуючи гнів, зробив крок вперед, а Лугрім застиг поруч, ніби відчуваючи, що його господарю може знадобитися його захист. Демонічний олень не зводив своїх палаючих очей з незнайомця.

— Я прийшов не для того, щоб терпіти насмішки, — різко відповів Мор, його голос тремтів від гніву. — Якщо ти знаєш щось про силу, яка може допомогти мені, кажи, інакше я знайду спосіб змусити тебе говорити.

Чоловік засміявся ще голосніше, але в його сміху відчувалася прихована загроза.

— Ох, юність... така самовпевнена, — він підійшов ближче, його золоті рукавиці злегка заіскрилися, ніби реагуючи на слова Мора. — Гаразд, малий. Мене звуть Омус. І, на відміну від тебе, я вже давно маю силу. Питання в тому, чи ти її заслуговуєш.

Омус різко зупинився, його погляд уперся прямо в очі Мора. У них не було зневаги, але й співчуття теж не було. Лише сувора оцінка.

— Я бачу в тобі гнів. Бачу біль. Але чи вистачить тобі рішучості, щоб справді використати силу? Чи ти просто черговий дурень, який вважає, що сила вирішує всі проблеми?

— Моя рішучість — це все, що у мене залишилося, — відповів Мор, його голос став більш впевненим. — Світ забрав у мене все, і тепер я візьму своє назад.

— Добре сказано, — Омус підняв одну руку, і рукавиці почали світитися, видаючи низький, гудячий звук. — Тоді докажи це. Якщо хочеш отримати силу, доведи, що ти готовий її взяти.

Мор не встиг нічого відповісти, як Омус різко підняв обидві руки, і з рукавиць вирвався потужний потік золотого світла, який, здається, хотів розчавити все на своєму шляху. Лугрім кинувся вперед, ставши між своїм господарем і атакою, його спина виблискувала демоничною силою, яка відштовхувала удар.

— Цікаво, — усміхнувся Омус, спостерігаючи за стійкістю демона. — Твоє створіння має силу. Але чи є вона у тебе, хлопчику?

Мор, стискаючи медальйон, зробив крок уперед. Його погляд палав люттю, а серце билося все сильніше. Він знав, що це випробування може бути смертельним, але зупинятися було вже пізно.

— Ти побачиш, на що я здатний, — сказав Мор, і його голос прозвучав так, ніби сам ліс підспівував йому. — Я докажу, що гідний цієї сили.

Мор уважно вдивлявся в Омуса, поки той повільно ступав до входу в темну печеру. Від нього ледь помітно війнуло чимось химерним, майже зловісним. Світло дня тануло в тіні гір, і печера перед ними здавалася живим створінням, яке поглинало будь-яке світло, не відбиваючи його назад. Лугрім, стоячи поряд із Мором, нервово тупцяв копитами, а його дихання огортало холодом усе навколо.

— Ти це що, роги маєш? — запитав Мор, нарешті помітивши роги, які ледь виднілися з довгого волосся Омуса.

Омус на мить зупинився і повернув голову, дивлячись на Мора з легкою усмішкою. Роги справді були значними — вони звивалися, немов древні коріння дерева, лише замість кори вони здавалися з металу, вкритого витонченими різьбленнями.

— А ти що, ніколи не бачив рогів? — запитав Омус, його тон був насмішкуватим, але не образливим. — Це твій перший раз у світі дорослих? — Він засміявся, кидаючи ще один погляд на Мора. — Хоча для таких, як ти, це нормально. Ви завжди дивуєтесь очевидним.

Мор стиснув губи, але не відповів. Його погляд ковзнув до Омуса, а потім до печери. Темрява звідти лилася рікою, немовби сама природа застерігала його від того, щоб заходити всередину.

— Як би там не було, — продовжив Омус, роблячи крок уперед і жестом запрошуючи слідувати за собою, — це ти створив цього оленя? — Його погляд ковзнув по Лугріму, який видав глибоке, загрозливе гарчання.

— Так, це мій друг, — коротко відповів Мор, його голос був твердішим, ніж раніше. Він поклав руку на Лугріма, відчуваючи тепло, яке йшло від його демонічної шкіри.

Омус зупинився, повернувшись повністю до Мора. Його усмішка стала ширшою, а очі заіскрилися цікавістю.

— Думаю, Калгарону це буде цікаво, — промовив він, знову кивнувши у напрямку печери. — Ти створив щось більше, ніж просто друга. Твій олень — це втілення сили, яку Калгарон шукає. А тепер ходи за мною.

Він рушив уперед, і Мор, глянувши на Лугріма, повільно рушив слідом. Копита демонічного оленя залишали на землі темні сліди, які здавалися вигорілими плямами, а кожен їхній крок у бік печери супроводжувався тихим шепотом, що лунав із темряви.

Печера здавалася ширшою зсередини, ніж виглядала зовні. Стеля підіймалася високо, а стіни були вкриті дивними візерунками, схожими на руни. Відчуття, ніби хтось невидимий стежить за ними, ставало дедалі сильнішим. Омус ішов упевнено, його постава була розслабленою, але кожен його крок нагадував про силу, яку він носив у собі.

— Що це за Калгарон? — нарешті запитав Мор, намагаючись не показувати, що його охоплює тривога.

— Він той, хто знає відповіді, — загадково відповів Омус, не зупиняючись. Його голос лунав так, ніби він смакував кожне слово. — І якщо ти готовий платити, він може дати тобі силу, про яку ти навіть не мріяв. Але запам’ятай, хлопче: у Калгарона немає дарів. Лише угоди.

Мор мовчки кивнув, стиснувши кулаки. Його бажання помсти було сильнішим за страх. Він знав, що його шлях тепер приведе до чогось значного — до нового рівня сили. Але яка ціна? Це питання висіло в його думках, немов дамоклів меч.

Лугрім залишився зовні, його масивне тіло фізично не могло вміститися в тісному вході печери. Демонічний олень зупинився на краю входу, спостерігаючи за Мором своїми вогненними очима. Він був готовий захищати його навіть на відстані.

Мор з Омусом продовжили спускатися у глибину печери, доки не досягли величезної зали. Стіни тут були освітлені тьмяним світлом від численних смолоскипів, їхній вогонь був синюватого кольору, що надавало всьому місцю зловісного вигляду. У залі перебували люди… хоча назвати їх людьми було важко. Вони були високими, із рогами, які піднімалися над їхніми головами, а їхня шкіра була темною, немов обсидіан. Дехто, як і Омус, мав тату, що покривали їхні оголені тіла, але ці символи здавалися живими, пульсуючи ледь помітним світлом. Їхні погляди були зловісними, а усмішки — хижими.