Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Як течія річки 📚 - Українською

Читати книгу - "Як течія річки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як течія річки" автора Пауло Коельо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 41
Перейти на сторінку:
наготувався випити її, але сокіл знову піднявся в повітря й став падати на нього. Чингісхан влучно змахнув мечем і пробив йому груди.

Але цівка води, що стікала зі скелі, пересохла. Вирішивши напитися нехай там що, Чингісхан видерся на скелю, шукаючи джерело. На його подив, там справді була калюжа води, а посеред неї лежав труп змії, однієї з найотруйніших у тій місцевості. Якби він напився води з тієї калюжі, його вже не було б у світі живих.

Чингісхан повернувся до свого табору з мертвим соколом у руках. Він наказав зробити з птаха золоту скульптуру й вигравіював на одному з крил:

«Навіть коли друг робить щось таке, що тобі не подобається, він залишається твоїм другом».

А на другому крилі наказав зробити такий напис:

«Якщо твій вчинок спричинений люттю, він завжди закінчується крахом».

Спостерігаючи за чужим садом

«Запропонуй дурневі тисячу розумних голів, але він захоче мати тільки твою», – каже арабське прислів’я. Ми почали садовити сад свого життя, а коли подивилися вбік, побачили сусіда, який спостерігав за нами. Він неспроможний зробити нехай там що, але полюбляє говорити всілякі дурниці про те, як нам слід засіювати наші дії, садовити в землю наші думки, поливати наші здобутки.

Якби ми звертали увагу на те, що він каже, то працювали б на нього, й сад нашого життя перетворився б на ідею нашого сусіда. Ми забули б про землю, обробляючи яку, пролили стільки поту, подарували їй стільки благословень. Ми забули б про те, що кожен квадратний сантиметр землі має свої таємниці, які лише терпляча рука садівника може розшифрувати. Ми більше не звертали б уваги на сонце, на дощ, на зміну сезонів, а зосередилися б лише на тій голові, яка шпигує за нами.

Дурень, якого турбують проблеми нашого саду, ніколи не турбується про власні рослини.

Ящик Пандори

Протягом одного ранку мені надійшли три повідомлення з різних континентів. Електронне послання від журналіста Лауро Жардіна з проханням підтвердити деякі відомості, опубліковані в статті про мене й де згадувалася ситуація в Росиньї[1]. Телефонний дзвінок від моєї дружини, яка щойно повернулася до Франції: вона показувала нашу країну подружжю наших французьких друзів, й ті обоє були налякані й розчаровані побаченим. І нарешті журналіст мав узяти в мене інтерв’ю для одного з російських телеканалів: він запитав у мене, чи правда, що в моїй країні між 1980 і 2000 роком було вбито злочинцями півмільйона людей.

«Звичайно, неправда», – відповів я йому.

«Але ж я запозичив цю інформацію в одного з провідних бразильських інститутів», заперечив він.

Я йому нічого не сказав. Насильство в моїй країні перетинає океани, гори й досягло навіть Центральної Азії. Що тут казати?

Щось сказати про це не досить, бо слова, які не перетворюються в дії, «приносять чуму», як висловився Вільям Блейк. Я намагався зробити все, що міг: створив інститут разом із двома мужніми жінками, Ізабеллою та Йоландою Мальтароллі, де ми намагаємося дати освіту, ніжність і любов трьомстам шістдесятьом дітям із нетрищ Павано-Паванзиньйо. Я знаю, що тисячі бразильців роблять набагато більше, працюючи мовчки, без офіційної підтримки, без приватної допомоги, аби тільки не дозволити взяти над собою гору найгіршому з ворогів: розпачу.

Був час, коли я вважав, що коли кожен робитиме свою справу, ситуація зміниться. Але в ту ніч, споглядаючи засніжені гори на китайському кордоні, я відчув сумнів. Можливо, навіть якщо кожен робитиме свою справу, лишатиметься місце для істини, яку я завчив ще дитиною: «Сила не чує правди».

Я знову дивлюся на гори, освітлені місяцем. Невже й справді проти сили немає аргументів? Як і всі бразильці, я намагався, боровся, силкувався вірити, що одного дня ситуація в моїй країні зміниться й поліпшиться, але з кожним роком становище тільки погіршувалося, незалежно від того, хто правив країною, від партії, яка перебувала при владі, від економічних планів або від їхньої відсутності.

Насильство мені довелося бачити в усіх кутках світу. Пам’ятаю, одного разу в Лівані, відразу після нещадної війни я прогулювався руїнами Бейрута з подругою, Сеулою Саад. Вона сказала, що її місто перетворювалося на руїни сім разів. Я жартівливо запитав, чому вони так уперто його відбудовують, а не перенесуть в інше місце. «Бо це наше місто, – відповіла вона. – Бо людина, яка не шанує місця, де поховані її предки, буде навіки проклята».

Людське створіння, що не шанує свою землю, не шанує й себе самого. У давньогрецькому міфі про створення світу, один із богів, розлючений вчинком Прометея, який викрав вогонь, зробивши людину незалежною, послав Пандору, щоб вона одружилася з його братом Епіметеєм. Пандора взяла із собою ящик, який їй було заборонено відкривати. Але так само, як у Єви в християнському міфі, її цікавість виявилася сильнішою: вона підняла віко, бо хотіла побачити, що там усередині, й у ту мить усі нещастя світу вихопилися назовні й розсіялися по землі.

Лише одна річ залишилася там: Надія.

Тому попри те, що все свідчить про протилежне, попри мій смуток, попри моє відчуття безпорадності, попри моє переконання натепер, що нічого не поліпшиться, я не повинен втрачати єдиного, завдяки чому живу: надії – слова, над яким так часто іронізують псевдоінтелектуали, що вважають його синонімом «омани». Слова, яким так часто маніпулюють політики, котрі дають обіцянки, що їх не можуть виконати, і ще більше роздирають серця людей. Це слово часто супроводжує нас уранці, ми завдаємо йому смертельної рани протягом дня, вночі воно помирає, але відроджується зі світанком.

Атож, є прислів’я: «Сила не чує правди».

Але існує також вислів: «Поки живу, зберігаю надію». І я більше вірю цим словам, коли дивлюся на засніжені вершини гір на китайському кордоні.

Як частина може вміщувати в собі все

Ми зібралися в домі художника родом із Сан-Пауло, який живе в Нью-Йорку. Розмовляємо про янголів і про алхімію. У якусь мить намагаюся пояснити іншим гостям алхімічну ідею про те, що кожен із нас містить у собі Всесвіт – і відповідає за нього.

Я змагаюся зі словами, але мені не щастить створити добрий образ. Художник, який слухав мене мовчки, попросив усіх подивитись у вікно його студії.

– Що ви там бачите?

– Вулицю, – відповів хтось.

Художник заклеїв шибку папером, щоб вулицю не стало видно. Потім складаним ножиком він вирізав у папері квадрат.

– А якщо хтось подивиться сюди – що він побачить?

– Ту саму вулицю, – відповів інший гість.

Художник зробив у папері кілька квадратів.

– Отже, якщо кожен отвір

1 ... 7 8 9 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як течія річки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як течія річки"