Читати книгу - "Лелеки , Лілія Скуратівська"

Прокинувся юнак від сонця, що нещадно било в очі своїм промінням. Підвівшись, Лель позіхнув і повільно прочвалав до столу. На ньому вже стояв заздалегідь приготований охоловший сніданок, без ніяких записок, чи будь чого ще. Мабуть, це Данієла залишила коли йшла рано вранці на роботу. Віктора теж уже не було ніде поряд. Може, це і на щастя, адже те, що він побачив у дзеркалі, змусило його відхитнутись назад і моментально зажмуритись. Очі і все навколо них було червоним, волосся до неможливості сплутаним, а погляд..Він не виражав нічого, окрім бажання спопелити все і стерти собі пам’ять на найближчу вічність. Лель повільно сів на підлогу, закривши очі руками.  

— Не вистачало мені ще й сьогодні по місту заплаканим ходити. Це аж ніяк не годиться!  

 Нарешті вмившись і зачесавши неслухняне волосся, він повернувся до зали, щоб поїсти, а потім уже знайти Віктора, щоб разом вирушити до храму, а там уже й до міста. Поївши і переодягнувшись, Лель підвівся, і тільки хотів піти шукати потрібного йому сизокрилого, як він же і з’явився у дверях.  

— Доброго ранку. Готовий до поїздки?  

Рудий сірокрилий виглядав дуже бадьоро, і доволі натхненно. Його обличчя сяяло від посмішки. 

- А..Так.  

— Там на вулиці два вільних велосипеди на двох. Поїдемо на них! 

 Так воно і сталось. Хоч дорога була і неблизька, але їм вже не звикати. Принаймні старшому так точно. По дорозі обоє мовчали, не наважуючись заводити діалог, та й нема чого було. Через півтори години вони зупинилися. Дивно, але храм був не в місті, а на найдальшому його узбіччі. Лелю навіть не спало на думку, що тут міг бути храм, якби йому не довелось їхати сюди кляті півтори години!  

- Приїхали.  

Старший зліз із сидіння, а за ним і молодший. 

Віктор зупинився. 

— Та, від кого тобі прийшло запрошення — нектарія. З нею не можна говорити на пряму, інакше можна розгнівати небесний порядок.  

Старший плеснув в долоні двічі. 

— Це вітання. 

Махнув лівим крилом 

— Це незгода.  

Махнув правим 

- А це згода. Все зрозуміло? 

Лель замимлився і кивнув. Так вони попрямували вздовж маленької доріжки, а вже у воріт їх чекала нектарія. Привітала обох, і мовила: 

— Тебе я вже знаю, Вікторе, і тебе, Лелю, теж. Мені відомо все.  

Зосередившись, юнак махнув правим крилом на знак згоди.. 

— Лель, від усього союзу сизокрилих, я вручаю тобі те, за допомогою чого ти зможеш розплачуватися так само, як і пір’ям, а на заміну ти будеш зобов’язаний працювати на користь нас, міста, і самих сизокрилих, допоки не прийде час останнього польоту твого.  

Сизокрилий знову махнув крилом.  

— А тебе, Вікторе, я попрошу лишитись.  

Махнувши крилом, Лель розвернувся, і покинув храм, маючи намір дочекатися Віктора та поїхати разом.

Тим часом діалог старшого із нектарією продовжився. 

— Ти поклав на себе непідйомний тягар. Її втрата стала тяжким ударом як для тебе, так і для сизокрилих, що залишилися, включаючи його. Не намагайся це приховати. Очі за скельцями окуляр видають тебе. Якщо ти і справді зможеш виконати все, що взяв на себе, тобі, безперечно, буде прокладено дорогу в краще місце.  

Слухати її було справді жахливо. Віктору було м’яко кажучи все одно на її слова, нехай той і відчував повагу до цієї істоти. Ну що з неї взяти, сидить тут одна майже весь час, от і розважає себе як може.  

— Іди. На тебе чекають.  

Відкланявшись, чоловік швидко злиняв, адже його насправді чекали. Залишивши храм, той підійшов до юнака.  

- Сідай, і поїхали.  

Ще близько 1,5 години їзди, і ті вже біля міста. Розпрощавшись на головній вулиці з Віктором, що благополучно пішов на роботу, Лель вирушив на пошуки своєї, і знайшов її дуже швидко. За якісь там дві з половиною години сизокрилий встиг непогано так влаштуватися, і тепер розносив газети містом, ні про що не шкодуючи. 

А під вечір вони з рудим сизокрилим, як і належить, зустрілися, і вирушили додому. Дивно, як чудодійно працює постійне зайняття чимось. Йому вже було не так важко, але усвідомлення втрати людини, з якою він ще днями тому спілкувався різало душу та очі. І різатиме ще дуже-дуже довго. Так і почалася низка спокійних, хоч і сумних робочих днів 

Лель навіть не помітив, як швидко звик до постійної присутності Віктора поряд. Він не те, щоб ходив за ним по п’ятах, просто...З відходом Летісії його новий друг ніби замінив її, повчаючи і розповідаючи те, що після його народження мала розповідати вона. Звичайно, робив він це не настільки вже вміло, але в будь-якому разі це краще, ніж нічого, та і його байки вечорами з часом стали просто безцінними. В цілому, навіть справи почали налагóджуватися. 

 ***

Його не стало взимку.  

На світанку, коли Лель лежав і мирно спав у того на плечі, який, мабуть, заснув не так давно, Віктор зрозумів, що почувається по-справжньому щасливим. В тому, що він виконав те, в чому присягався, не можна було і сумніватись. За весь цей час його дорогий друг і справді жив як ніколи щасливо, не знаючи горя, від чого йому судилося знову застати його зненацька, коли той зовсім цього не чекав. Рудий сизокрилий обережно піднявся і пішов.  

Не накидаючи на себе ні курточки, ні шапки. А вже коли зійшло сонце, все, що залишилося від нього — окуляри і згасле кільце біля урвища, а десь там — далеко за стіною, як завжди кружляли лелеки.

Кінець