Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

– Що ти на мене так пильно дивишся? – спитала Оксанка, наливаючи собі вина. – У мене якісь неполадки в зовнішності? Ой, розумію! – вона підвелася. – Я ж забула тобі подарунка вручити! Я зараз.

Вона збігала до свого ровера, який стояв кіля плоту, і вернулася, несучи в руках дві шильди; на одній з них великими буквами, якимсь готичним шрифтом було написано: «Вілла Будка», а нижчій трохи дрібніше: «Урочище Лисячий Хвіст», на другій, виробленій у формі стріли, таким самим шрифтом виведено: «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст».

– От, тримай, – сказала Оксанка, вручаючи мені шильди. – Одну на дім примоцуєш, другу повісиш на повороті з шосу. Вілла Будка в урочищі Лисячий хвіст. Таку назву добре наприкінці роману ставити. «Написано на віллі Будка». Звучить, правда? Хочу, щоб ти тут написала новий роман.

– Ну, це як Бог дасть, – зауважила я, приймаючи подарунок.

Згадавши про роман, Оксанка наступила мені на болючу мозоль, але загалом шильди були прекрасні!

Ми рідко зустрічаємося з подругами, навіть з сестрою не часто. Не глядячи на теплі почуття. У кожної своє життя, свої справи. Тому розмова за столом текла оживлена, меандричним руслом, як то завжди буває при загальній бесіді людей, що довіряють одне одному, люблять одне одного й давно не бачилися – коли кожен невільно і вільно (пробачте за каламбур) говорить про те, що його найбільш хвилює: про Будку, про мій майбутній роман, про те, що хіміотерапія вимотує, але, Богу дякувати, допомагає, і що Казик молодець, що поїхав вчитися в Америку, що Ленка вельми боїться професійного вигорання своїх дочок (вони у неї юристки обидві, щодня стикаються з, ясна річ, не найкращими представниками роду людського), що Ксеня поїхала подавати документи в театральний, а там же такий конкурс..; потім мої подруги схаменулися, що занадто захопилося розмовами про своїх дітей, а це безтактно у відносинах до бездітної мене й знов перейшли на те, яка я молодець, що набула Будку, хоча вкласти сюди й праці, й грошей прийдеться ого-го скільки…

Ленка, правда, не дала мені спокійно насолодитися похвалами: вона, не дивись що мені вже за п’ятдесят, не покидає спроб перевиховати мене та переробити на щось краще. Це її улюблене заняття, я б сказала.

– Алка, ти, звісно, вибач, ти молодець та все таке, але подивися на себе! – сказала вона, поклавши виделець та відпивши води зі склянки.

– А що таке знов? – стрепенулася я.

– Ні, ти подивися! – наполягала подруга. – Ти взагалі коли-небудь на себе в люстро дивишся? А коли ти останній раз була в перукарні? А эта одежда, это что такое? Это ж страх. Этому свитерку, видно, столько же лет, сколько тебе!

– Ну й що? Не бачу біди, – знизала плечами, пробуючи відбитися, хоча наперед знала, що не можливо. – Ну старий светрик і старий. Що з того? Мені в ньому добре. Та й ось волосся я пофарбувала. Натурально-русий, щоб віте знали. В «Євроопті» купила, за два двадцять п’ять.

– Слышали? – Ленка іронічно відправила в рот черешеньку. – Добре їй! Пофарбувала! Да этим, прости, Господи, натурально-русым врагов пугать хорошо! Ты меня извини, Алка, но я тебе скажу открыто: ты очень ограниченный человек. Невыносимо ограниченный! В чем-то просто глупая. Ну вот сама посуди: ты столько сил кладешь на свое дело, на «Справу» эту. Это с одной стороны. А с другой стороны, таким вот пренебрежением к собственному внешнему виду сводишь на нет все свои усилия. Ну кого и к чему может привлечь чучело, которое выглядит, как ты, скажи на милость?

– Німця, – посміхнувшись, підказала Влянка.

– О, о, – погодилася Ленка. – Разве что его.

Німець – верховод російських козаків у Бересті (Бересть – то справжня старовинна назва Бреста, і ми, за прикладом старих наших бабусь також часто нею користаємося). Так ось, згаданий Німець – прізвище зовсім недоречне для такої людини, уявляю, як він його не любить – разом із співтоваришами таки трохи попсували мені крови. Почалося з того, що на своїм сайті вони розпочали кампанію проти мене – «бандеровка, мразь, хочет здесь Майдана, хочет оторвать Брестчину от Белоруссии» – та таке інше, у поширеній стилістиці подібних кампаній. Я знизувала плечима та крутила пальцем кіля лоба, не надто звертаючи великої уваги на вовтузню алкашів у ногавицях із лампасами, з блазенськими медальками, що бринькають на узьких грудях над широкими пузами, – не звертала, кажу, уваги на гульки доблесних представників дурисвітів – аж поки, на мій подив, ці персонажі не вибралися з віртуалу в реал. З деякого недавнього часу вони стали мені назоляти: з’являлися на презентації «Справи» та «Рибгорода», спробували їх зривати, в Добратичах підкинули нам у двір живу рибину з виколотими очима і з запискою «Так будет со всеми врагами великой России», а оцей-о Німець вже два рази за той час, що я живу на Будці, проїжджав колієм повз Будку на дрезині (я не жартую), викрикуючи погрози та образи зі свого звичайного репертуару. Тут я вже вирішила не терпіти та подала на нього заяву в міліцію, після чого, правда, такі речі зупинилися. Так що, таки да, його я привернула до себе. Смайлик.

Не відаючи, чим крити – все так, але все одно я остануся в своєму старому светрикові, – я підвелася.

– Ну добре, вговорила, із завтрашнього дня буду вдягатися винятково з Парижа. А поки що давайте прогуляємося. Ходімо, Оксанка ж ще дому не бачила.

Повели Оксанку в дім. Але дарма я сподівалася перевести розмову з обміркування моєї неідеальної особи на щось інше; мені й тут досталося. Оглядаючи кімнати, дівчата проявили небайдужу зацікавленість до того, як мені оборудувати своє мешкання; гаряче засперечалися, які ліпше зробити підлоги: паркетні чи дощані – і спільно накинулися на мене, коли я бовкнула, що хочу зробити їх з ламінату. А коли вже я сказала, що мрію про підвісні стелі, то взагалі, думала, заб’ють. Ленка заявила, що такої фатальної відсутності смаку вона навіть від мене не чекала, Влянка спитала, чи я серйозно, а Оксанка примирливо розважила, що головне, щоб господині подобалось…

Підсміхуючись над їх гарячністю, повела їх знов надвір, показати господарчі прибудови. Цікаво, що тут вони мені пропонують зробити? Музей народного побуту в клуні?

Ми йшли до флігелю, коли Оксанка раптом різко спинилася, глядячи під ноги. Там ріс рядок невеличких кругленьких пурхавок.

– О, дивіться, пурхавки повилазили вже, – зауважила Влянка. – Значить, хутко й справжні гриби будуть. І от ще, дивись, якісь маленькі, руденькі, чаренями30 ростуть. Забулася, як вони називаються. Оксанко?

– Пудпалюпахи, – приглушено відповіла Оксанка.

– Як-як? – не розчула Влянка.

– Пудпалюпахи, – повторила вона голосній, але таким дивним голосом, що я підвела на неї очі.

– Що з тобою, Оксано?

– Все нормально, – Оксанка відкашлялася.

Вона міцно задумалася, і раптом