Читати книгу - "Слідчий, Dragan Velikich"

— У неї була любовна інтрижка з графом Мілевським, — вимовила хвалькуватим шепотом. — Пригадуєш, я вас водила на його могилу?

— Де?

— Як де, та ж на ровінському цвинтарі.

— Ми стільки цвинтарів обійшли, що годі все запам’ятати.

— Невже ти все забув? — знову трішки розсердилася.

— Ні, не все. Пам’ятаю цвинтар на Сушаку, і отой сплітський…

— На Сустипану.

— Пам’ятаю шабацький цвинтар. І отой, у Сремській Камениці, могилу дядька Йови Змая…

— Напиши про Лізетту, — обірвала вона мене, незадоволена іронією, яку відчула в моїй відповіді. — Вона жила по-справжньому. Її життя — як роман.

— Добре, домовилися! — кажу я, аби щось сказати.

— Чого так дивишся на мене? Одного разу, коли тобі все проясниться в голові, зрозумієш-таки, що мама мала рацію.

Позирнула убік, де сиділи дві бабусі з будинку. Роздивлялися нас. Мама кивнула їм головою. Вони відповіли помахом руки, одна й інша. У тій незвичній синхронності я відчув увесь жах установ для літніх людей. Цвинтарі — набагато приємніші місця. Мертві якісь ближчі й життєвіші у своїй раз і назавжди визначеній кінцевості. Ми відійшли на кілька кроків до огорожі подвір’я.

— Ти ніколи не писав про пляжі, на які я вас водила. Де Стоя, Валкане, Гортанова затока? Тістечка «У мадяра»? Подарунки, які я вам привозила з Парижа, з Трієста… Чи є взагалі щось від життя у твоїх книгах? Про що ти зараз пишеш?

— Про готелі.

— Про готелі? І оце тут — теж готель, немає багато зірок, але весело. Як у пансіонаті в Селце. Я возила туди учнів, ти тоді ще не народився, — каже вона, а тоді, задумавшись, не зводить очей з лавки, на якій сидять дві старі. — Боже, як їхні обличчя схожі на…

— На кого?

— На сестер Цар. Викапані Мілкіца й Ірма. І лавка — немов та сама, з Трієста. Скажи, хіба ні?

— Я їх ледь пригадую.

— Не пригадуєш Мілкіцу? Ти стільки морозива з’їв з нею у «Славиці» на рієцькій набережній. І цього не пригадуєш?

— Я їв тістечка. Мені не можна було морозива через гланди.

— Бог з тобою. Про що ти говориш? Гланди ми прооперували відразу по приїзді до Пули.

— Гланди мені прооперували не ти, не тато, а лікар Слішкович. Я лежав у кімнаті з двома моряками, це я прекрасно пам’ятаю. Але не пам’ятаю Мілкіцу. Пам’ятаю їхній будинок на Відіковаці, біля церкви. З розповідей знаю, що вона водила мене на тістечка. Морозиво я їв пізніше. Тоді лише Ірма була жива.

— У Вінковцях пограбували наш вагон. Тато не хотів його замкнути на навісний замок. У нас все вкрали, — повторює тихим голосом. Спрямовує на мене довгий відсутній погляд.

— Це я пам’ятаю.

— То напиши про це.

Я мовчу. Мама не зводить погляд зі стіни.

— Вперше я відвідала Пулу ще в 1949 році: у відрядженні, один день. Тоді я працювала в Дирекції портів Північної Адріатики в Рієці. Спустилася до парку під Ареною, сіла на лавку й дивилася на море. Довкола — жодної живої душі, серед білого дня. Ніхто не проходить ані парком, ані набережною. Тільки через добрих пів години зі сторони Арени з’явився велосипедист, спустився вниз і зник. Знову нікого. Порожнє місто. Пустка. Якби мені тоді хтось сказав, що я проживу в тому місті третину життя, сказала б йому, що він божевільний. Ех, якби людина могла знати, що на неї чекає…

І тоді, отак мимохідь, згадала, що перед Рашою автобус зіпсувався. Надходить ніч, водій не може полагодити. Деякі пасажири з навколишніх сіл рушають додому пішки. Над’їхав великий чорний автомобіль, вийшло двоє у шкірянках і кашкетах. Кажуть водію, що пришлють автомеханіка. Одна дівчина просить їх відвезти її до Опатії. Вони погоджуються.

— Коли я побачила, що та дівчина йде, то теж підійшла, мовляв, і мені потрібно до Опатії. А точніше до Рієки. Вони сміються. Розумію, що вони напідпитку. Від них страшенно разило часником. Пасажири німо дивилися на них, ніхто не писнув. Ми вчотирьох продовжуємо подорож у лімузині. Тоді я вперше почула про Хітеротів. «Гарно тягне ця баронеса», — весь час повторював водій, вихваляючи автомобіль. Ті двоє були удбаші з Лабіна. Постійно про щось шушукалися й хіхікали. Вони таки добре набралися. Коли ми прибули в Рашу, запросили нас у готель на вечерю.

— У Раші немає готелю, лише ота нещасна ночівля, — кажу я.

— Бог з тобою, був готель, у самому центрі. Потім приїхав автобус, пасажири рвонули в ресторан, я якось позбулася тих двох. Мала з Опатії залишилася з ними.

Впізнаю паузу, цю загадкову зупинку, яка трапляється перед тим, як має настати розв’язка. Щоб стало зрозуміло, для чого ця розповідь взагалі почалася. Що насправді сталося. Як закінчилося.

Мала з Опатії залишилася з ними.

Відкрита кінцівка. Дописати те, про що соромно й думати, не те що говорити. Лише натяк, невиразний обрис. Проходи на позір вільні, а насправді всі двері замкнені. Ніколи нічого не сказати чітко. Привидами, химерами, брехнями населено все моє дитинство. І звідси, — пізніше, коли я виросту, — схильність до тимчасових рішень, поверхневості, хилитання між звабницями, в яких я закохувався.

— У той час тато вже в Пулі, — кажу я лише для того, щоб вивести її зі стану глибокої відсутності.

— Кожен має десь бути. На все свій час. Тато і я познайомимося на три роки пізніше, в Аранджеловаці. Але навіщо я тобі це розповідаю? Ти все одно все вигадаєш. Мене не цікавлять вигадки. Тому більше нічого не читаю. І знаєш, світ знищить не озонова дірка, і не марсіани, а брехня.

Подивилася на мене заплаканими очима й тихо сказала: «Ну, йди, йди».

6

Кожен має десь бути.

Того червневого пополудня 2000 року, коли моя мама відійшла в засвіти, я знаходжусь у помешканні на Бульварі Ержебет в Будапешті. Внизу, надворі, жовті трамваї прокладають собі дорогу в транспортному потоці, мчать коридорами — вздовж рядів бетонних напівкуль, що відділяють їх від смуг для автомобілів.

Так, важливо зауважити ті бетонні півкулі, помітити щонайбільше неважливих деталей, втекти думками в банальнощі, відтіснити чимось звістку про мамину смерть. Роздивляюся смугу металевої загорожі на пішохідному острівці перед кав’ярнею «Нью-Йорк», жінку, яка розглядає вітрину комісійного, потім зелені вказівники на стовпах електричного