Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Ліна

Якщо ви коли-небудь думали, що ваше життя летить під три чорти, повірте, завжди може бути гірше. Наприклад, вас можуть викрасти й змусити вийти заміж за людину, яку ви терпіти не можете.

Я народилася в багатій родині. Тато займався бізнесом, мама… ну, скажімо так, вона займалася собою та своїм новим чоловіком. Насправді, у нас ніколи не було «теплого сімейного гніздечка». Шикарний будинок, дорогі машини, приватні школи — так, усе це було. Але любов і підтримка? Не впевнена.

Та мене це довго не хвилювало. Я росла, швидко вчилася, розбиралася в людях і… іноді підробляла тим, що допомагала «вирішувати питання». Це звучить краще, ніж «аферистка», правда?

Тато завжди казав, що в нашому світі виживає не той, хто грає чесно, а той, хто грає розумно. І я грала.

Все змінилося, коли його заарештували.

Спочатку я не хвилювалася. Ми ж не якісь там новачки, правда? Але швидко стало ясно: хтось дуже впливовий вирішив його «засадити» надовго. А разом із ним злетілися всі хижаки, які чекали, щоб роздерти наш бізнес і гроші.

І знаєте, що найгірше? Що половина з них були «друзями» нашої сім’ї.

За місяць я втратила все. Будинок, рахунки, зв’язки. Виявилося, що багато моїх знайомих вважали за краще забути моє ім’я, ніж допомогти.

Мама? О, вона зітхнула з полегшенням і сказала: «Ну, тепер ти навчишся жити по-справжньому». Дуже мотивуюче, правда? Особливо від жінки, яка вже двадцять років живе за чужий рахунок.

І ось тут починається найцікавіше.

Коли в тебе немає грошей і захисту, з’являються люди, які хочуть використати тебе по-іншому.

Так у моєму житті знову з’явився Андрій.

Я добре пам’ятаю той день.

Після арешту батька все летіло в прірву, і я була занадто зайнята тим, щоб хоча б якось триматися на плаву. Всі, хто ще недавно усміхався й пив зі ним дорогий коньяк, раптом втратили інтерес. Життя стало швидким, хаотичним і небезпечним.

Але навіть у найгірших сценаріях я не очікувала, що мене просто викрадуть.

Я йшла вулицею, коли чорний позашляховик різко загальмував поряд. Дверцята відчинилися, і я побачила двох чоловіків у костюмах, які виглядали, як погані копії охоронців із дешевих бойовиків.

— Вибач, Ліно, але це не займе багато часу, — почула я знайомий голос перед тим, як щось важке й металеве вдарило мене по голові.

Світ потемнів.

___________

Я прийшла до тями в кімнаті, схожій на номер у дорогому готелі. Занадто великій, занадто стерильній.

На мене чекали троє чоловіків: двоє охоронців і Андрій.

Він сидів у кріслі, витончено тримаючи келих віскі, і дивився на мене так, ніби я була його власністю.

— Що за хрінь, Андрію?! — я спробувала встати, але ноги підкосилися. Голова все ще гуділа.

— Це не викрадення, Ліно. Це запрошення.

— О, тоді можна я відмовлюсь?

Він усміхнувся, але в його очах не було навіть тіні гумору.

— Знаєш, що я завжди любив у тобі? Твій гострий язик. Шкода, якщо колись доведеться його приборкати.

Мені не подобався тон, яким він це сказав.

— Навіщо це все?

— Ти занадто розумна, щоб питати такі дурниці.

Я знала. Він хотів контролювати мене. Хотів, щоб я була його «трофейною дружиною». Йому було мало грошей, влади й впливу — йому потрібна була людина, яку він міг би тримати біля себе, як ще одну річ у своїй колекції.

— Я не твоя власність.

Він схилив голову набік, розглядаючи мене.

— Ні, поки що ні. Але весілля вже готується.

— А якщо я не погоджуся?

Він зробив ковток віскі, потім повільно встав і підійшов ближче.

— Ти думаєш, у тебе є вибір?

Я відступила, але він схопив мене за підборіддя й змусив подивитися йому в очі.

— Твій батько у в’язниці. Ти залишилася без захисту. Ти — просто мішень. Я ж пропоную тобі шанс вижити.

Я вирвалася й стиснула кулаки.

— Як благородно. А якщо я скажу «ні»?

Він нахилився ближче й прошепотів:

— Тоді тобі варто молитися, щоб тебе знайшов хтось інший. Бо в нашому світі самотні люди довго не живуть.

Я зрозуміла, що він мав рацію.

Але це не означало, що я збиралася грати за його правилами.

________

Наступні дні були схожі на в’язницю, тільки без решіток.

Я жила в розкішному маєтку, мала все — окрім свободи.

Андрій дозволяв мені гуляти лише по території, завжди з охороною. Телефон мені не повернули, а всі спроби знайти спосіб зв’язатися з кимось закінчувалися невдачею.

Я спробувала втекти двічі.

Перший раз — уночі, коли один із охоронців відволікся. Я дісталася до паркану, але мене спіймали за два метри від свободи.

— Ну навіщо так, Ліно? — розчаровано зітхнув Андрій, коли мене повернули в будинок. — Я ж тебе попереджав.

А потім він показав мені, що буває, коли я не слухаюся.

Він не вдарив мене. Але наказав охоронцю заламати мені руку, поки я не почула хрускіт.

— Не хвилюйся, це просто попередження. Наступного разу буде гірше.

Я провела кілька днів із прив’язаною рукою, проклинаючи його.

Але це мене не зупинило.

Другу втечу я спланувала краще.

Я вивчила розпорядок охоронців, знайшла слабке місце в їхній системі. Розуміла, що далі тягнути просто нікуди, тому, стоячи в розкішній білій сукні перед дзеркалом, дивлячись на своє відображення, я зрозуміла: якщо зараз не втечу — це кінець.

Обережно прокралася до бічних дверей. Зараз охорони було не багато, адже в цьому будинку залишилась тільки я. І ось, коли хлопці з охорони пішли перевірити периметр позаду будинку, я рвонула до воріт.

Я встигла вибігти на дорогу й побачила, припаркований біля кав’ярні чорний «Мерседес».

Я кинулася прямо до нього, ривком відчинила дверцята й застрибнула в салон.

— Будь ласка, їдь!

І тут водій повернувся до мене. Я не мала часу розглядати його, але навіть крізь паніку я помітила: він не був пересічним водієм.