Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

   По дорозі йому трапився Марсік. І удар лапою по морді Марсіка був навіть очікуваний. Марсік пронизливо пискнув, підскочив й стрімголов кинувся тікати. Цей галас миттєво привернув увагу Рекса. Собака, зреагувавши на шум, рвонув у мою сторону з усією своєю вагою та швидкістю. Я навіть не встигла відскочити, як він з розгону вдарився в мене боком. Все сталося так швидко: ноги зрадливо підігнулися, і ось я вже полетіла на підлогу, мов кегля, збита потужним ударом. Приземлення виявилося не надто м'яким, аж дух забився…і лікоть, і бік.

- Та вашу ж ясну зірочку… – зривається стогін з моїх губ

- Ти ціла? – опиняється біля мене рука Яна. – Рекс, сидіти, - віддає він команду, коли переляканий Рекс намагався кинутися до мене. – Ліна, ти як? Можеш піднятися? – запалюється в його голосі паніка.

- Дихати ще можу, а це вже щось, – видушила я крізь зуби, піднімаючи голову й намагаючись оглянути себе.

Лікоть пульсував болем, а бік, здається, відгукнувся на удар якимось дуже кольоровим синцем у найближчому майбутньому.

- Ця собака колись мене приб’є.  

Ян нахмурився, його рука обережно торкнулася мого плеча, неначе я могла розсипатися від дотику.

- Ліна, не жартуй. Треба оглянути, чи все гаразд, – лунав тривогою його голос.

- Ой, все гаразд, – махнула я вільною рукою, відчуваючи, як моя гордість хоче заховатися десь під диван після такого падіння. – Рекс просто панікер. А я зараз ще постраждаю й встану.

 Рекс, здавалося, зрозумів, що мова про нього. Він сидів, опустивши голову, і винувато дивився на мене своїми великими очима.

- Та, як так взагалі… – розгублено почав говорити Ян.

- Мовчи! – зітхнула я, вже намагаючись підвестися, але Ян випередив мене, підхопивши під лікоть і допоміг встати. – Це просто якесь вбивче тріо домашніх улюбленців. Аж хочеться себе святою водичкою побризкати…і вроки зняти.  

- Ем…Вперше таке бачу. Але ти, здається, любиш цих тварин… – буркнув Ян, підтримуючи мене.

- Ага! Любов – це, Ян, коли пробачаєш навіть збиті коліна й пошкоджену гордість, – криво усміхнулася я. – А тепер веди мене на диван, бо від Рекса, здається, і справді залишилися наслідки.