Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

  Ранок розпочався зі строкатих відчуттів болю. Болів лікоть, бік й голова. Повне різноманіття. Настрій теж кульгав тягнучи за собою відчуття важкості та апатії. Погода за вікном являла собою сіре щось. Індекс радості впав, як температура за вікном. Але кіт волав з голоду, Рекс метушився, Марсік трусився. Зібрала волю в кулак й виконала усі ранкові ритуали. Зробила собі каву й розпочала свій робочий день.

 Дистанційна робота тим і прекрасна, що від мене вимагається результат, а не шлях. І я, залишивши Соньку на її татуся, зайнялася роботою. Від кількості завдань засмикалося око. Хотілося застогнати. Проте, швидше розпочну – швидше закінчу. І я поринула в матрицю.

Ну тричі переклала кота, два рази перечепилася через пса, вислухала коротку лайку Яна на його спробу утримати чадо, бо дитинча освоїло повзання й перейшла до теми «зараз я дотягнуся до тієї цікавої штори». Штори у нас тепер були усі на вузлики зав’язані, але з тюлем я так не наважувалася вчинити. Тож зважаючи на крик, мала таки поборола той цікавий тюль. Стисло кажучи, мене майже нічого не відвертало від роботи, а якщо щось і намагалося спокуситися на мою увагу, то я не велася. Пару разів Ян зазирав, але був відправлений в далекі далі пінгвінів рахувати.

   Завершити те все вдалося під вечір. Робота зроблена, я втомлена, очі від ноута болять, спина ниє. Класичний набір відчуттів офісного планктону. І про спину…Щось з цим безумством останніх місяців я вже закинула свою обов’язкову зарядку для спини. І спина в мене вже розпочинає цікавитися, як я собі думаю жити далі. І на це питання у мене не було відповіді. Тільки піднялася з-за компа, як Марсік з котом підхопилися слідом.

   Кіт раптово згадав, що його вже цілу вічність не годували, Марсік вирішив нагадати, що його потреба у прогулянці кричуще ігнорується, а я усвідомила, що голодна до нестями. Строкатою компанією ми вирушили до кухні, але те, що я побачила, змусило мене застигнути на порозі.

  Сміття було всюди: розірвані пакети, залишки їжі й обгортки, розкидані по всій підлозі, неначе після урагану. І Рекс, який стояв посеред цього хаосу, з відверто винуватим виглядом, але все одно помахував хвостом, ніби намагався виправдатися за свої дії.

- Рекс! – волаю я, вхопившись за голову. – Якщо існує собаче пекло, то ти точно забронював собі там VIP-місце!

Пес винувато опустив голову, злегка поскулюючи, а кіт лише зневажливо фиркнув, ніби натякаючи: «Я ж казав, що він – проблема». Зітхнувши, я взялася прибирати цей армагедон. - За що? Холера ти блохаста! Де справедливість, Рекс? Тобі, мабуть, було весело? А мені не дуже.  

Рекс підсунувся ближче, притиснувши вологий ніс до моєї руки, а кіт у цей момент зручно влаштувався на стільці, очевидно, вирішивши подивитися на шоу з комфортом.

- Нащо тобі те сміття? Я спокійна…СПОКІЙНА. Це лише сміття. Й це все можна прибрати, - бубоніла про себе, розмотуючи нові пакети. Бо ця псяка усе моє сортування пустив по вітру. Й тепер органіка валялася в купці з пластиком та папером.  

- А в цьому твоєму собачому житті в тебе немає якогось собачого янгола? Чи тобі відразу видали двох демонів? – застогнала побачивши, що зі сміттям він також витягнув миючий засіб і, звісно, розгриз пляшку.

- Ліна? – отетеріло оглянувся на вчинений розгардіяш Ян. – А що тут було?

- Псяка повірила у своє безсмертя, –  рикнула я. – Зненацька… Дверцята треба щільно закривати, бо отак кожен раз, –  розвела я руками.

- Оу! – винувато глянув на мене Ян. –  Я зараз… –  й він кинувся підбирати сміття.

- Ні! Стій! Де Сонька?

- Спить.

І погляд я переводжу на годинник на стіні. Ну сутінки за вікном не брешуть…

- Ясно! Тоді краще погуляй з собаками… –  стисла я губи. – А я поки все приберу.

- Погуляю…Я допоможу…

- Ян, –  бризнула я роздратуванням. – Мені дуже хочеться зараз прибити цього класного пса. Просто погуляйте…

- Гаразд,  –  неохоче відказав він. – Рекс, ходімо.

Рекс продовжив витріщатися на мене й час від часу вимахувати хвостом.

- Рекс?! – знову позвав його Ян й той нарешті підірвався з місця й кинувся до Яна.

Марсік й собі заворушив лапками в напрямку Яна.

- Я колись вас здихаюсь. Усіх! – вкотре пригрозила я.

На що кіт і вухом не повів.

Прибирання сміття завершилося відмиванням усієї кухні. Поки домила, то й Сонька проснулася. Забрала малу, замінила підгузок й посадила на стільчик. Уже й вечеряти пора.  Й тут до мене дійшло, що щось надто довго немає Яна з прогулянки. Тепер я вже розпочала переживати ЧОГО їх так довго немає. Бо Рекс міг видертися, а Ян міг його шукати. Та чого люди собі якихось рибок не заводять? Навіщо їм хаскі?

   Бо інколи мені здається, що це я дуже нещасна з собакою, а інколи, що собака нещасна зі мною. Тут ще треба з’ясувати хто з нас більше пригнічений. Але коли хвилювання вийшло на нове коло, почувся шум біля дверей. Підхопивши Соньку на руки вийшла до них. І побачивши брудного, як сто чортів Рекса й всього заляпаного грязюкою Яна я зрозуміла, що сьогодні явно не мій день. Один Марсік був відносно чистий.

- Ліна, у нас халепа, –  витер чоло Ян. – Ми гуляли й на нас напав лис.