Читати книгу - "Пульт Ґвенді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчина більше не згадує його аж до одного випадку двома тижнями пізніше, неквапного недільного ранку під час розмови з батьком за сніданком. Містер Пітерсон допиває каву і кладе газету.
— Твій приятель Френкі Стоун потрапив у новини.
Ґвенді перестає жувати.
— Він мені не приятель, ненавиджу його. Чому він у газеті?
— Потрапив в аварію вчора на Генсон-роуд. Імовірно, п’яний, хоча там про це не говорять. Врізався в дерево. Живий, але добряче побитий.
— Наскільки побитий?
— Зашивали голову і плече. Усе обличчя порізане. Зламана рука. Численні переломи, якщо вірити статті. Буде відходити довго. Хочеш глянути сама?
Він підсуває до неї газету. Ґвенді відштовхує її, тоді обережно кладе виделку. Вона знає, що більше не зможе з’їсти бодай шматочок, як і знає, навіть не питаючи, що зламана рука Френкі Стоуна — саме ліва.
Тієї ночі, лежачи в ліжку, намагаючись приспати розбурхані думки, що рояться в її голові, Ґвенді рахує, скільки залишилось днів літніх канікул до її повернення в школу.
Надворі 22 серпня 1977 року. Рівно три роки від того дня, коли в її життя увійшов містер Ферріс і пульт.
9
За тиждень до початку десятого класу в касл-рокській старшій школі Ґвенді йде на пробіжку Сходами самогубців уперше за майже рік. День прохолодний і вітряний, і вона досягає вершини не надто спітнівши. На якийсь момент витягується в повний зріст і дивиться уздовж тіла: бачить свої кросівки повністю, хай йому.
Ґвенді підходить до поруччя і дивиться на краєвид. Це один із тих ранків, коли хочеться, щоб смерті взагалі не існувало. Вона оглядає озеро Дарк-Скор, тоді повертається до дитячого майданчика — зараз на ньому немає нікого, окрім молодої матері, яка гойдає на гойдалці малу дитину. Зрештою її погляд падає на лавку, де вона познайомилась із містером Феррісом. Підходить до неї й сідає.
Віднедавна все частіше й частіше голос усередині неї ставить питання, на які вона не має відповіді: «Чому ти, Ґвенді Пітерсон? З усіх людей у цьому великому світі чому він обрав саме тебе?»
І є ще одне, страшніше питання: «Звідки він узявся? Чому він за мною стежив? (Він так і сказав!) Що це, в біса, за пульт такий… і що він зі мною робить?»
Ґвенді довго сидить на лавці, розмірковуючи і дивлячись, як пропливають хмари. За деякий час вона встає й біжить Сходами самогубців додому. Та питання залишаються: «Скільки в її житті сталося через власні вчинки і скільки — завдяки пульту з його гостинцями і кнопками?»
10
Другий рік старшої школи починається шикарно. За місяць після першого дня занять Ґвенді обирають президентом класу, призначають капітаном команди з сокеру, а на балу її запрошує на танець Гарольд Перкінс, симпатичний старшокласник з футбольної команди (проте, на жаль, їхні стосунки не складаються, бо Ґвенді відшиває бідолашного Гарольда по тому, як на першому побаченні той постійно намагається облапати її під час сеансу «Бріоліну» в автокінотеатрі). Ще буде вдосталь часу на чуттєві любощі, як любить казати її мама.
У жовтні, на свій шістнадцятий день народження, вона отримує плакат з «Іґлз», які стоять навпроти готелю «Каліфорнія» («Виїхати завжди встигнеш, та з тобою він навік»), нову стереосистему з восьмидоріжником[20] і звичайним магнітофоном, а також обіцянку від тата навчити її кермувати, бо вона вже досягла законного віку.
Шоколадні цукерки не закінчуються, ще жодного разу не траплялося двох однакових, деталі завжди вражають. Крихітний шматочок раю, який Ґвенді смакувала сьогодні зранку, перед школою, був жирафом, і вона навмисне не почистила після нього зуби. Хотіла насолодитися дивовижним смаком якомога довше.
Ґвенді вже не тягне за інший важіль так часто, як колись, із тієї лише причини, що їй уже ніде зберігати срібні монети. Поки досить і шоколаду.
Вона й досі думає про містера Ферріса, уже не так часто і, зазвичай, у довгі порожні нічні години, намагається точно пригадати, як він виглядав чи як звучав його голос. Вона майже певна, що якось бачила його в натовпі на касл-рокському гелловінському ярмарку, але в той момент була на самому вершечку оглядового колеса, а поки її поїздка скінчилася, його вже не стало, він розчинився у зграях людей, що сновигали шляхом. Іншого разу вона поїхала з одним зі срібних доларів до нумізматичної крамниці у Портленді. Його вартість зросла: чоловік у магазині запропонував 750 доларів за одного з її Морганів 1891 року, сказавши, що ще ніколи не бачив кращого. Ґвенді відмовилась, сказавши (не вагаючись), що це подарунок від дідуся, і вона лише хоче дізнатися його вартість. Йдучи звідти, вона помітила чоловіка через дорогу, який дивиться на неї, чоловіка у маленькому охайному чорному капелюсі. Ферріс — а це був Ферріс — винагородив її побіжною посмішкою і зник за рогом.
Стежить за нею? Слідкує? Таке можливо? Вона гадає, що так.
І, звісно, вона досі думає про кнопки, особливо про червону. Іноді вона ловить себе на тому, що сидить на підлозі підвалу, схрестивши ноги й тримаючи на колінах пульт, дивлячись на червону кнопку, ніби в тумані, і погладжуючи її кінчиком пальця. Вона думає про те, що станеться, якщо вона натисне на червону кнопку, не вибравши місце, яке хоче підірвати. Що тоді? Хто вирішуватиме, що знищити? Бог? Пульт?
За кілька тижнів після своєї поїздки в нумізматичний магазин Ґвенді вирішує, що настав час раз і назавжди дізнатися, що робить червона кнопка.
Замість того, щоб використати час на самопідготовку під час п’ятого уроку в бібліотеці, вона вирушає до порожнього класу всесвітньої історії містера Андерсона. Для цього є причина: пара стяжних карт, що висять на дошці містера Андерсона.
Ґвенді вже обрала кілька вірогідних мішеней для червоної кнопки. Вона ненавидить це слово — мішень, — але воно пасує сюди, а придумати краще вона не може. Серед її початкових варіантів: касл-рокське звалище, відрізок паскудних, обдертих дерев за залізничними коліями і стара закинута заправка на Філіпс 66, куди школярі ходять курити траву.
Зрештою вона вирішує націлитись не лише на якесь місце біля Касл-Рока, а й у всій країні. Краще перестрахуватись, ніж потім шкодувати.
Вона обходить стіл містера Андерсона й уважно розглядає карту, спершу фокусуючись на Австралії (де, як нещодавно дізналась вона, третина території вкрита пустелею), перед тим, як перейти до Африки (у тих бідолах і так достатньо проблем), і нарешті зупинивши вибір на Південній Америці.
Зі своїх нотаток з історії Ґвенді згадує два найважливіші факти, котрі сприяють її рішенню: Південна Америка є домівкою для тридцяти п’яти з п’ятдесяти найменш розвинених країн світу, і на неї припадає майже таке ж співвідношення найменш заселених країн світу.
Тепер, коли вибір зроблено, Ґвенді не марнує часу. Вона записує у свій блокнот з пружинкою назви трьох маленьких країн: одна з півночі, одна з середини континенту й одна з півдня. Тоді мчить у бібліотеку провести глибше дослідження. Оглядає знімки і робить список найбільш забутих Богом місць.
Пізніше того дня Ґвенді сідає біля своєї шафи і примощує пульт на коліна.
Кладе тремтячий палець на червону кнопку.
Заплющує очі й уявляє одну крихітну частинку якоїсь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульт Ґвенді», після закриття браузера.