Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Після прогулянки він не питає, куди мене везти. Просто відчиняє двері авто, допомагає сісти, мовчки обіймає мене поглядом.

Я мовчу, бо відчуваю — щось змінюється. У його погляді стає більше глибини, а в тиші між нами — більше напруги.

Машина повільно з’їжджає з головної вулиці, ми звертаємо в спокійні провулки, де немає суєти.

— Я винайняв квартиру, — каже раптом. Його голос рівний, але м’який. — Спокійне місце. Там ніхто не заважатиме.

Моє серце б’ється частіше. Я дивлюсь на нього крадькома, губи трохи тремтять.

— Навіщо?.. — запитую майже пошепки.

Він зупиняється на світлофорі й повертається до мене.

— Я хотів мати місце, де ми будемо тільки вдвох. Без поглядів, без питань. Ти мені важлива, Аліно. Я хочу, щоб ти відчувала це.

Я не відповідаю, просто дивлюсь у його очі. Там стільки впевненості, що в мене більше немає сил сумніватися.

Машина зупиняється перед будинком із теракотовими стінами. Він виходить першим, обходить авто і відчиняє мені двері.

Квартира всередині затишна. Мінімалістично, стильно. Світло приглушене.

— Роздягайся. Почувайся, як удома, — каже він, знімаючи піджак.

Я стою, ніби не своїми ногами. Його присутність огортає мене повністю. Він підходить ближче, не торкаючись, але я вже відчуваю його тепло.

— Якщо щось не так — скажи, — шепоче.

Я дивлюсь на нього… і мовчу. Але не від страху. А тому що всередині мене — тиша. Така, як буває перед чимось важливим.

Я лишаю пальто на спинці стільця, серце калатає. Руки трохи тремтять, але я не кажу ні. Просто стою посеред кімнати, відчуваючи, як все змінюється.

Олександр проходить повз мене, заходить на кухню, наливає два келихи вина.

— Червоне. Для розслаблення, — каже, простягаючи мені келих. Наші пальці торкаються, і цього дотику досить, аби по шкірі пробігли мурашки.

Я відпиваю ковток. Вино обпікає губи, але в голові пульсує щось сильніше.

— Знаєш, — починає він, — я давно не був із людиною, яка змушує мене зупинятись.

— Зупинятись? — перепитую, не розуміючи.

— Я звик контролювати все. Весь мій світ — це графіки, зустрічі, цифри… Але коли бачу тебе — забуваю, що треба кудись поспішати.

Я ніяковію. Мені складно чути подібне — наче це не про мене. Але я хочу, щоб це було про мене.

— Ти не така, як інші, Аліно. В тобі є щось... справжнє.

Він наближається. Між нами залишається кілька кроків. Я не відступаю. Він піднімає руку, легенько торкається мого обличчя. Його пальці — теплі, ніжні.

— Якщо ти не готова — я зупинюся.

Його слова звучать щиро. Не як спокуса, а як обіцянка.

Я затамовую подих. І відповідаю пошепки:

— Не зупиняйся…

Його губи торкаються моїх — повільно, обережно. Це не просто поцілунок. Це наче перший ковток повітря після довгого затримування дихання.

Він тримає мене за талію, ніжно притискаючи до себе. Його дотики повільні, впевнені, але в них є щось бережливе.

Ми губимось в обіймах. Світ навколо стихає. Лишається тільки він. Його руки. Його подих. Його тепло.

Його поцілунки стають глибшими. Він не поспішає — ніби хоче вивчити мене дотиком, запам’ятати кожен вигин мого тіла. Його руки ковзають по моїй спині, ніжно знімаючи з мене шар за шаром одягу. Я відчуваю, як з кожним рухом зникає тривога, стирається страх, розчиняється все зайве.

Його погляд затримується на мені.

— Ти прекрасна, — шепоче він, проводячи пальцями вздовж мого плеча.

Я не відповідаю. Лише тягнуся до нього.

Його сорочка падає на підлогу. Я торкаюся його шкіри, і вона — гаряча, жива. Між нами немає більше бар’єрів. Ми — двоє, в одній тиші, одному подиху.

Ліжко зустрічає нас м’якими простирадлами, але його обійми — міцніші за будь-який захист. Він надзвичайно уважний. Ніби кожним рухом хоче сказати: «Ти в безпеці. Я тут. Ти важлива.»

Ми кохаємось повільно, майже благоговійно. В кожному його дотику — турбота. В кожному моєму зітханні — згода.

Я забуваю, ким була раніше. Зараз я — тільки жінка. Його жінка.

Ніч повільно тане в дотиках, поцілунках, переплетених тілах. Ми засинаємо в обіймах. І вперше за довгий час я засинаю зі спокоєм у серці.