Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Наступного дня я йду на пари, ніби в мені щось змінилось назавжди. Світ навколо — той самий: викладачі, шум у коридорах, гуркіт стільців. Але я — інша.

Я не можу зосередитися. Постійно ловлю себе на думках про нього. Як він торкався мого волосся, як проводив пальцями по шиї. Як засинав поряд.

— Аліно? — хтось тихо кличе мене. Повертаю голову — це Тимур.

— Ти мене чуєш?

— Що? — я ніяковію. — Вибач, задумалась.

— Ти сьогодні зовсім не своя, — каже він, і в його голосі звучить не лише занепокоєння, а й щось інше.

— Просто трохи втомилась.

— Якщо щось не так, можеш сказати мені. Серйозно, — він усміхається, але погляд у нього пильний.

Я киваю, хоча говорити не хочу. Про що я можу сказати? Що провела ніч з чоловіком, який старший за мене, і що мені було… добре? Що я думаю про нього щосекунди, хоча ще нічого не розумію до кінця?

Телефон у сумці завібрував. Я швидко нахиляюся, відкриваю повідомлення:

Олександр:
Я хочу, щоб ти поїхала зі мною на вихідні. Мені мало тебе. Я під’їду після пар.

Мене ніби струмом прошило. Я не встигаю подумати, що відповісти, як Тимур нахиляється до мене ближче:

— Це він, так? Хлопець, якого ти зустріла? — питає Тимур, погляд гострий, але голос стриманий.

Я мовчу. Не знаю, що сказати. Бо будь-яке моє слово — це ще один крок у прірву.

— Не хвилюйся, — нарешті додає він м’яко. — Я не лізтиму з порадами. Просто… якщо щось буде не так — скажи мені. Не тримай усе в собі.

Я киваю, ледве стримуючи хвилю емоцій. Мені тепло від його слів. І водночас — соромно. Бо я знаю: Тимур бачить більше, ніж я йому показую.

— Я бачу, що ти змінилась, Аліно. Не знаю, добре це чи ні, але… я поруч. Завжди буду.

Я вдячно усміхаюсь, але не можу витримати його погляду. Телефон знову вібрує в руках — повідомлення від Олександра:

"Я вже біля корпусу. Виходь. Хочу тебе бачити."

— Мені треба йти, — кажу я тихо, підіймаючись. Тимур лише киває.

— Бережи себе, — його голос ледь чутний.

Я виходжу з аудиторії і бачу чорний автомобіль біля входу. Серце скаче десь у горлі. Але в голові все ще звучать слова Тимура.

Я сідаю в машину. Знайоме відчуття безпеки й тривоги одночасно огортає мене, коли дверцята зачиняються.

— Привіт, — каже він, не зводячи з мене погляду. — Ти гарно виглядаєш.

Я усміхаюся краєчками губ.

— Привіт.

Олександр кладе руку на кермо, але не рушає з місця. Дивиться прямо на мене.

— Я радий, що ти вийшла. Весь день думав про тебе.

— Справді? — питаю, більше щоб щось сказати, ніж від недовіри.

— Справді, — відповідає він тихо. — Ти якась… зовсім інша. Не така, як ті, кого я зустрічав.

Мовчу. Бо не знаю, що відповісти. Його слова змушують моє серце битися швидше. Але водночас у мене знову з’являється страх — чому він так ставиться до мене? Чому я?

— Куди їдемо? — питаю, намагаючись відвести розмову в інший бік.

Він усміхається.

— Сьогодні ти будеш тільки моєю. Я сильно за тобою скучив.

І машина рушає. За вікном світись ясне сонце, а в мені тільки розгорається вогонь — від його погляду, від його слів, від невідомості.

Квартира зустрічає нас тишею. Та самотність цього місця зовсім не лякає — навпаки, створює ілюзію безпеки. Тут уже були ми. І все ще зберігається запах його парфумів на подушках, м’яке тепло пледу, який він накидав на мене минулої ночі, і приглушене світло з торшера в кутку, що робить усе довкола майже нереальним.

Олександр відчиняє двері й притримує їх для мене. Я проходжу повз нього, і щойно вони зачиняються — він одразу підходить ближче. Мовчки. Без зайвих слів. Його рука вже на моїй талії, а погляд палкий, впевнений.

— Я думав про це весь день, — шепоче він мені на вухо, і його голос проходить крізь мене, як струм.

Я не відповідаю. Просто дивлюся в його очі. Занадто багато емоцій всередині, щоб намагатися пояснити словами. Невпевненість змішалася з бажанням, а сором — із хвилею довіри, яку чомусь відчуваю поруч із ним.

Його губи торкаються моїх з легкістю, ніби ми вже давно разом. Цей поцілунок — не перший, але такий самий запаморочливий. Його руки торкаються моїх плечей, спини, знову талії — впевнено, рішуче. Я вже не думаю. Просто йду за відчуттям.

Одяг ледь помітно ковзає на підлогу, торкання стають жадібнішими. Він підхоплює мене на руки, не відводячи очей, і несе до спальні.

Цієї ночі немає слів. Лише тіла, дотики, погляди. Лише він і я — у нашому прихованому світі, де не існує "після"… хоча я знаю — рано чи пізно воно настане.