Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона зручно лежить на ліжку й чекає, поки під’єднані до грудей і стіп електроди почують внутрішні ритми і напруги, а потім замінять їх на кілька символічних ліній, а креслярка, випльовуючи чорнило, намалює з них зворушливу панораму серця. Але що Іда має їм сказати з цього приводу? Пане лікарю, моє серце перестає битися і зупиняється на довгі хвилини, тому якимось дивом помираю і якимось дивом повертаюся до життя. Коли моє серце не б’ється, западає страшна тиша. Ви ніколи нічого такого не чули. Вона могутня, напевно, виходить з глибини землі, з’являється на поверхні, як голова допотопної потвори, роззирається довкола, а потім пливе туди, звідки прийшла. Серце запускається ривком, спазмом, кількасекундним тремтінням і — якби це піймати технічними засобами — мотор дає збої. Мала смерть.
Лікар оголошує:
— У пані тахікардія, це не є небезпечно, певно, ви хворіли на ангіни в дитинстві.
— Росіяни надають зменшувальну форму слову “смерть”, — каже Ольга, коли Іда повертається до кухні. — Смертька. Малі звірі помирають малими смертьками.
Вона стоїть на колінах біля ящика з Іною і усміхається. Її мовчазний чоловік підклав дров під кухню, а потім тихенько вийшов. Іда тільки тепер розуміє, що Ольга розмовляє східним акцентом, львівським чи віленським — не може розпізнати. Як її батьки, але трохи інакше.
— По-польському це погано звучить: “шьмєрцькі”, — Іда бачить, як старенька вузлуватими пальцями розгортає чорну шерсть Іни і шукає місце, щоб увіткнути голку.
— Нехай пані так не дивиться, — каже Ольга. — Мушу зробити їй укол, бо страждає. Адріан каже не шкодувати їм знеболювальних.
— Чи це видно, що вона страждає, звідки ви знаєте, що їй болить?
— По диханні, — каже Ольга. — Послухайте, яке воно швидке і неритмічне. Коли ліки перестають діяти, сука стогне. Так само, як людина, а чого мало би бути інакше? Прошу собі залити каву, вода давно закипіла.
Іда вливає до горнятка гарячу воду. На поверхні утворюється коричнева піна.
— Ви не думали, її приспати? — запитує вона.
Ольга не відповідає. Її кістляві артритичні пальці натискають на поршень шприца, щоб витіснити повітря. Потім голка зникає в чорній шерсті. Білий пес стоїть над кошиком і дивиться, як роблять укол, ніби він фахівець у білому лікарському халаті й перевіряє якість виконання процедури. Жінка важко встає з колін, кладе шприца на підвіконня і дивиться на Іду.
— Як пані себе почуває? Ліпше?
— О, так, безперечно. Вже все гаразд. Мушу тепер зателефонувати в поліцію і до приятелів, що нічого зі мною не сталося і вже йду. Дякую за все. Чи можу зателефонувати ?
Іда дивиться на телефон, що висить на стіні коло креденсу і несподівано їй спадає на гадку, що, може, ніхто не зауважив її зникнення. Щонайбільше, Інґрід могла записатися на її мобільнику — о, певно, залишила його в автомобілі.
— Звичайно, нехай пані телефонує, — каже Ольга і починає розмішувати кашу в одній з каструльок.
Іда всипає до склянки повну ложечку цукру і завмирає над нею з піднятою рукою — вже роками не підсолоджує. Усміхається сама до себе і йде з кавою до телефону. Апарат виглядає старомодно: червоний, пластмасовий, з круглим диском. Думає, що має сказати. Те саме. Що поворот, що вилетіла з нього, що це десь за дороговказом на Божкув і Бардо, це добре пам’ятає. Автомобіль впав із насипу відразу за поворотом. Зрештою, може, його вже знайшли. Торкається долонею до телефонної слухавки і забирає руку назад.
Ольга заминає кашу та додає до неї яйце, якийсь порошок, вливає олію.
— Для кого та їжа? — питає Іда.
— Маємо тут ще інших тварин. Адріан їх звозить.
За хвилинку:
— Не зателефонує пані до доньки?
Іда обпікає губи кавою.
— Вона подорожує, властиво, не знаю, де тепер вона є.
— З дитиною?
— Так, з дитиною. Це її робота — подорожувати — вона пише путівники.
Іда згадує листівку від доньки, лежить на буфеті в її маленькій варшавській кухні, записом догори. Казково барвистий риф оглядає гладка стільниця. Мая написала своїм нестійким дитячим почерком, що обіймають її обоє, що все — якнайліпше, що вони здорові й неушкоджені, що в березні починаються мусони, тому потроху думатимуть про повернення. Кожне речення починається з тире. Внизу, під підписом є щось таке, що нагадує кляксу. Але коли дивитися на це досить довго, то можна розгледіти невдало або поспішно намальовану форму серця. Намалювала серце. І ще щось: гарно намальована черепаха — це, певно, малював хлопчик. Шкода, що не взяла тієї листівки зі собою, показала б Ользі.
Ольга більше ні про що не запитує. Але коли Іда думає про листівку, на буфеті в кухні, раптово згадує, що завтра має бути на огляді в лікаря. Говорить про це Ользі, а та кидає:
— Серце?
— Звідки пані знає?
— Сказала і вгадала. Всі мають проблеми зі серцем, — Ольга виглядає втішеною.
— Лікар каже, що в мене все добре.
Іді здається, що Ольга хоче щось сказати, але тільки енергійно помішує кашу і знімає її з вогню. Обидві хвилину мовчать, а потім Іда питає, дивлячись у вікно:
— Що це за гора там за будинком?
Ольга каже, що це терикон і що колись тут були шахти. Під нами — кілометри підземних штреків, ціле місто.
Гладить білого пса за вухом.
— Влітку можна туди податися.
— Виглядає монументально, як піраміда.
Ольга питально дивиться на неї, очевидно, не зрозуміла слова, але саме цієї хвилі у дверях з’являється голова Стефана.
— Ходи, вже є Адріан, — каже до дружини, а вона важко встає.
— Нехай пані щось з’їсть. Канапку. Масло в холодильнику.
4.
Туман за вікном знову заворушився і тепер можна зауважити, з чого він складається — з м’яких хвилястих смуг, що пливуть шарами і меандрами, як дим, з дрібних нечітких вихорів, з гладких хвиль з різними амплітудами хвиль, які, натикаються на перешкоди, творячи петлі, кола і спіралі. Іда дивиться на цей рух за вікном і їй здається, що бачить за тими хвилями якісь темніші, віддалені форми. Відкладає слухавку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольга Токарчук. Останні історії», після закриття браузера.