Читати книгу - "Кам’яна Матір, Йо Томас"

Сирена завила, коли вони саме пили ранкову каву. Спершу — тихо, як завивання вітру. Потім — голосно, як скрегіт металу об небо.

— Повітряна, — сухо кивнув Віктор.

— Не чекаємо, — твердо сказала Гражина. — Їдемо просто зараз.

У дворі стояв її новий чорний Volkswagen Caddy Maxi — вже не просто машина, а маленький мобільний штаб. Після проставок і нової гуми авто стало вищим, впевненішим. У багажнику — складений спальник, портативна плитка, зарядна станція, комплект харчів, мапи, аптечка, дизель у каністрі і ноутбук у герметичному футлярі.

Передні сидіння — зручні, з чохлами, які вона вже встигла надягути. Над головою — кріплення для планшету, де Гражина мала карту з усіма об’їзними шляхами.

Коли вона сіла за кермо, то мимоволі погладила кермо. Машина була з нею на одній хвилі.

— Родстер був швидким, — тихо сказала вона, — але ця — справжній партнер. Вона витримає будь-що.

Віктор і Белла сіли позаду. У темному салоні тепер пахло кавою, старою шкірою й хвоєю з освіжувача повітря, який Белла причепила в попереду.

На виїзді з міста — перший блокпост. Поліція, солдати ТЦК, кулемет в окопі збоку. Гражина спокійно знизила швидкість.

— Документи? — сухо запитав вартовий.

Всі надали паспорти.

— Добре, гарної дороги.

Гражина кивнула. Педаль — у підлогу. Та погнала швидше вітру. Дволітровий дизель задоволено мурчав .Caddy нісся трасою, виблискуючи у світанковому тумані. Всередині не говорили — кожен прислухався до себе, до дороги.

Попереду — більше блокпостів. Але й більше відповідей.

До дощу залишалося десять хвилин — вони всі це відчували. Спершу вітер підхопив куряву з узбіч. Потім небо почорніло, немов хтось кинув попіл на хмари. І вже за кілька кілометрів перед ними з неба линула стіна води.

— Тримайся лівіше, — буркнув Віктор, — тут канава після мосту. 

Та Гражина вже бачила її — вузьку дорогу, що втекла під воду. Асфальт там давно потріскався, яма за ямою. Їхали повільно. І раптом — крик.

— Там машина! — вигукнула Белла з заднього сидіння.

Під деревами, у слизькому куветі, стояв сріблястий  Lanos. Водій — жінка років сорока — стояла поруч, мокра до нитки, із заплаканим обличчям.

— Злетіла щойно, — сказала вона, коли Гражина зупинилась і вийшла. — Колеса попливли… 

— Є трос, — сухо кинула Гражина, відкриваючи багажник.

Вона діяла швидко. Заспокоїла жінку, дала термоплед і термос із чаєм. Потім, не чекаючи, зачепила трос за буксирну петлю, ввімкнула драйв і натисла на газ. Caddy рикнув, колеса зірвалися в багнюці, але тягли. Важкий дизель гарчав, але не здавався. Машину вирвало з кувету, мов рибу з води.

— Тепер я точно знаю, чому люблю цю машину, — сказала Гражина, витираючи бруд з рук. — Вона не стиль — вона сила.

— Ох не знаю як вам і дякувати — здивовано сказала врятована жінка.

— Обережніше за кермом — буркнув Віктор, виходячи з сріблястої автівки.

Жінка тільки кивнула, ніби зрозуміла більше, ніж хотіла.

А Caddy знову рушив у дощ. Вітер бив по вікнах, але всередині панувала тиша. Вони знали — це був лише початок.

Дощ так і не припинився. Дорога вела їх далі на північ, усе глибше в сіре, затягнуте вологою Полісся. За останнім блокпостом перед кордоном Чернігівської області знов перевірили документи.

От саме  під вечір вони й прибули.

Село стояло над болотом. Напівзанедбане, але не покинуте: кілька хат із заклеєними вікнами, криві паркани, собака, що вив зсередини сараю. Біля розбитої каплички з обваленим дахом вони й стали — бо далі дорога розчинилась у багні.

— Тут і заночуємо, — кивнула Гражина, вимикаючи двигун. — Рано рушимо на місце, де ховали Матір.

Caddy виявився рятівним простором: задні сидіння складені, спальники розгорнуті, світло з м’яким жовтим відтінком, заряки для  телефонів, карта на планшеті, де від руки відмічено умовні межі небезпеки.

Віктор сидів біля заднього вікна і записував щось у старий блокнот — шпигунське звичне. Белла бовтала сухарем у термочашці й роздивлялася капличку через шибку.

— Це місце пам’ятає щось. Воно дихає.

— Не тільки пам’ятає, — відповів Віктор. — Тут ще й чекають.

Ніч була тривожною. Гражина спала напівзабута, слухаючи шум дощу по даху. Белла бачила у вісні дитячі ніжки, що били по шибці. Віктор — темну тінь, що переливалася камінням.

І всі троє вранці мовчали — до першої кави.

— Потерча — як фантом болю, — сказала Гражина, вдивляючись у планшет. — І воно хоче, щоб ми розгубились. Почали сумніватись.

— А кам’яна мати — не фантом. Вона — як вівтар, — додав Віктор. — Колись ми з КДБ фіксували обрядові структури, схожі на ту, де вона стояла.

Белла мовчки смажила грінки на портативній плитці. Ранок пахнув димом і сирістю.

— Нам треба знайти сліди, — сказала вона нарешті. — Щось, що лишилось. 

Гражина згорнула спальник.

— Тоді рушаймо. У нас є день. І старі карти.

              --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вони знайшли урочище по старій топографічній мапі, яку Віктор нісив із собою, на випадок якщо зникне сигнал інтернету. Там, серед зарослих мохом яруг і повалених дерев, лежав обвалений кам’яний фундамент — залишки колишньої каплиці або храму, занесені землею, мов забуттям.

Гражина підійшла до великої плити в центрі. Вона відчувала — саме тут стояло щось.

— Шепіт, — прошепотіла Белла. — Чуєте?

Гучніше за дощ зашуміла тиша. І в наступну мить під ногами затріщала земля.

Гражина ступила крок… і впала.

Віктор кинувся за нею, Белла — за ним. І світ зник.

Вони провалилися у глуху темряву. Але це не була печера. Це був простір під світом — світ мертвих, де камінь дихав і болів.

Під ногами — мармурові плити з вирізьбленими символами. Навколо — руїни древнього храму, де все було схоже на кістки. І серед цих руїн… ходили діти. Мов тіні. Мов сни.