Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

Я видихнула, шукаючи очима слугу з напоями:

— Це було до того, як батько викупив південні землі для плантацій і обніс їх огорожею. Здається, він випередив чи то герцога, чи віконта. Аристократія незадоволена таким нахабством.

— Я не знав про це, — процідив крізь зуби Гідеон.

— А я так і не змогла у ці його нові володіння потрапити, — пробурмотіла я собі під ніс, нарешті побачивши слугу. Після розмови одразу з двома королівськими особами у мене пересохло у роті. — Брате, я хочу пити.

Він, здавалося, хотів ще у мене щось спитати. Та вимушений був виконати прохання сестри. А я відновила подих, поки він ходив за келихами та повертався.

— Нічого більше мені розповісти не бажаєш? — спитав брат, передаючи мені високий крихкий келих із темним напоєм.

— На думку нічого не спадає, — пробурмотіла у відповідь, спостерігаючи за тим, як у двері входить наступна пара із батька та доньки.

Незабаром знайомство короля з новими леді його двору добігла кінця та у залу увійшли музиканти. Вдягнені в темно-сині камзоли, вони повільно зайняли місце неподалік від тронів, дістали свої музичні інструменти. Пролунали перші ноти.

Почалося.

Ну що, Емілі, тепер треба лише витримати це свято і запам’ятатися аристократам, як особистість. А не лише, як дочка Пряного короля.

— На таких заходах я можу запросити тебе на танець? — спитав Гідеон, повернувшись до мене. Перші пари вже пройшли повз нас і закружилися яскравими барвами у центрі залу.

— Гадаю, що ні, — знизала я плечима. — Може теж собі дружину підшукаєш?

Брат пирхнув, що і було відповіддю. Він вже якось сказав мені, що краще одружиться зі страховиськом, що за легендами мешкає у Великій бібліотеці Лонтапору, чим на леді з вищого суспільства. Адже страховисько прочитало бодай кілька розумних книг.

— Краще принесу ще випити, — пробурмотів він.

Гідеон і кроку не встиг зробити.

— Леді Емілі, дозвольте відрекомендуватися, — поруч зі мною зупинився чоловік у чорному камзолі з пишними вусами та першою сивиною на скронях.

— Графе Гувін, — я м’яко посміхнулася, — у цьому немає потреби.

— Приємно, що ви знаєте, хто я, — чоловік поглянув на мого брата і кивнув йому. — Вітаю, лорде Браер.

А потім знову звернувся до мене, протягнувши руку:

— Я хотів запросити вас на танець, леді Емілі.

— Із задоволенням прийму ваше запрошення, — з легкою посмішкою відповіла я, вклавши у його долоню свої пальці у тонкій рукавичці. 

Інша на моєму місці не була б у захваті, що першим підійшов вже досить дорослий чоловік. Однак, мене граф Гувін цікавив не як чоловік, а як представник однієї з найдревніших родин Ретільванії, з яким можна було особисто познайомитися. 

— Ви виділяєтеся на фоні інших дебютанток, леді Емілі, — помітив граф, коли ми опинилися серед інших пар, що танцюють, та підлаштувались під їхні кроки.

— Це комплімент, лорде Гувін? — перепитала я з легкою посмішкою.

— Тому і виділяєтеся, — чоловік примружився, у куточках його очей з’явилися тонкі зморшки. — Інші б просто подякували мені за такі слова. А ви не боїтеся. Це відчувається.

— От тепер дякую за комплімент, графе, — посмішка стала щирою. 

— Леді Емілі, ви дуже симпатична молода леді, — трохи тихіше додав чоловік, коли ми пройшли перше коло танцю, — однак я маю вибачитися, якщо моє запрошення ввело вас в оману. І хочу сказати прямо — я не шукаю дружини зараз…

— Я і не очікувала отримати таку пропозицію від вас, — м’яко перервала я графа. — Мені просто дуже приємно було з вами познайомитися та потанцювати.

— Добре, що ми один одного зрозуміли. Сподіваюсь, що ваш батько також розуміє, що робить. Перекажіть йому, що деякі люди все знають. І їм це не подобається.

Я насупила брови, втративши ту посмішку, яку обіцяла собі тримати весь вечір. А граф кліпнув і хитнув головою.

— Перепрошую, леді Емілі. Я нічого такого не хотів…

— Я перекажу, — тихо відповіла йому. — Дякую за довіру, графе.

Він зупинився першим і відступив на крок. Щоб перехопити мою руку в уклоні й удати, що торкається губами рукавички.

Застереження. Першим, що я отримала на цьому заході, було застереження для мого батька. Не цього я очікувала.

Повертаючи до брата, я так і не змогла повернути посмішку і прибрати зморшку між насуплених брів. Гідеон це помітив і скинув брови у німому питанні.

— Треба поговорити, — пошепки промовила я, озирнувшись і відібравши у нього келих.

Брат проводив поглядом напій, який я у нього відібрала:

— Кажи тут. Тільки коротко.

Я зробила ковток і скривилася. Напій, який пив мій брат, був надто міцним для мене. 

— Мені переказали застереження для батька. Він робить щось, що не дуже подобається комусь з аристократії.