Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

Він повернувся.

Корабель завис над атмосферою — ідеальна кришталева форма, позбавлена стиків, зсувів чи деталей. Якби хтось із людей, ельфів чи гномів побачив його в небі, то сприйняв би за зірку, яка не рухається. Але це був "Aeternum" — флагман Роджера, корабель-розум, створений ним самим. Світ у мініатюрі. Машина часу, ковчег, тераформатор, хронікар.

На оглядовій палубі, огорнутій синтетичним світлом, Роджер стояв мовчки. На вигляд — чоловік років сорока. Насправді ж — той, хто покинув цей світ тисячу років тому, щоб дати йому дозріти. І от тепер повернувся. Спостерігати.

Перед ним розгорталась карта світу — динамічна голограма, що показувала артерії річок, пульсацію джерел магії, переміщення військ. Чотири кути. Три активні. Один — згаслий.

— Активність біля Іліону зростає, — пролунав голос корабля, спокійний і точний. — Ферінці мобілізуються. Гноми затвердили три угоди. Арданці готують рух через ріку. Ймовірність великого конфлікту: 91,7%.

— Імовірність — не доля, — відповів Роджер, але сам не вірив у це до кінця.

Перед його очима пройшли зображення: Ельрайн на платформі Іліону. Тарен у наметі Ферінців. Реналь на терасі у Валеріані. Торрік у кузні. Всі вони — його творіння. Його діти. Його помилка?

— Відкрий архів тераформування, — мовив він.

У повітрі перед ним зʼявилась сцена: молода планета. Скеляста, холодна, безжиттєва. Вітри виривали каміння з хребтів, а вулкани вирували без цілі. Це був світ, де нічого не могло жити — поки не втрутився він.

Він пам’ятав, як стояв серед сирої тиші на цій планеті. Як активували біокамери, запускали регенераційні цикли, випускали в новостворений світ перших — ще безіменних — носіїв рас. Кожен етап був контрольований. Кожен куточок — налаштований. І коли все запрацювало, вони сіли на борт "Aeternum" — і зробили стрибок на тисячу років уперед. Щоб повернутись і побачити, що виросло з їхнього задуму. Їх не було, але вони не спали. Вони чекали. Щоб повернутись і побачити, що виросло з їхнього задуму.

І от тепер, він стоїть над світом, який створив як художник. Як архітектор. І намагається зрозуміти: чи зможе ця картина залишитись цілою без його пензля?

Він бачив, як зростають перші гаї, як перетворюються ґрунти, як оживає атмосфера. Вода стікала в рівнини, гірські системи виростали згідно з кресленнями, і сам материк — квадратний, збалансований, як полотно — формувався під його рукою. Чотири чіткі кути. Чотири зони.

Це не була випадковість. Це була концепція. У кожному куті — окрема раса. Кожна створена ним, як елемент системи.

Першим він створив людей — адаптивних, непередбачуваних, з коротким життєвим циклом і високою динамікою розвитку. Їхня зовнішність — класична, з темною шкірою, міцною анатомією, пристосованою до рівнинного клімату. Вони мали стати енергією змін — Перший Кут: Динаміка.

Другими стали ельфи. Витончені, майже ідеальні. Світле волосся, довгі вуха, очі — як вікна у вічність. Вони були втіленням памʼяті, гармонії, звʼязку з землею — Другий Кут: Коріння.

Треті — гноми. Коренасті, з руками майстрів, очима інженерів, та структурованим суспільством. Їх створили як майстрів ремесел і обміну — Третій Кут: Механіка.

Четвертими стали Скаланії. Могутні істоти з тілом, схожим на живу породу. Сіро-зелені, з очима, що світилися зсередини. Вони були покликані стати втіленням внутрішньої сили, волі, жертви і памʼяті світу — Четвертий Кут: Душа.

Але природа навіть у створеному світі має свою волю. Так зʼявилися Затьмарені — ті, що виникли внаслідок змішування людської та ельфійської ДНК. Неплановані. Вони не мають доступу до Ораксіса. Їх назвали аномалією, або тінню п’ятого кута — тим, чого не має бути, але що виникає, коли рівновагу порушено.

Кожен із цих народів був синтезований — біоінженерно виведений на основі людської ДНК, доповненої штучними фрагментами, мутагенними впливами, магічними матрицями. Він не просто тераформував планету — він створив новий світ із нуля. Нову цивілізацію. І все це — для одного експерименту: чи виживе світ, коли йому дано баланс у чотирьох Кутах.

Ораксіс був частиною цієї системи. Інструмент самовідбору. Його функція — зчитувати не дії, а внутрішні наміри. Він мав виявляти справжню гармонію в особистості — і на основі цього відбирати кращих для збереження.

— Працює? — запитав Роджер, не відводячи погляду від панелі.

— Відхилення в межах допуску, — відповів голос корабля. — Але показники довіри ельфів до системи Ораксіс знизились на 43% за останні 300 років. Ефект міфологізації перевищує початкову функціональність.

— Тобто вони вірять більше, ніж розуміють, — тихо сказав Роджер. — Як і планувалось.

Але щось у цьому здавалося йому... неправильним.

Четвертий кут. Там, де війна готується. Там, де баланс може впасти.

Роджер вдивлявся в цей фрагмент проєкції довше за всі інші. І хоч він спроєктував цей світ для гармонії, один із кутів уже зник — Скаланії. Корабель досі не міг точно зчитати сигнали з території Краґ’тару: постійні магнітні збурення, залишкові сліди древньої енергії та щільний туман заважали. Помилка сканування повторювалась уже кілька місяців. Чи кут справді впав — чи просто зник з очей?

Ельфи — найтонший інструмент у його картині — були водночас і найвразливішими. Якщо вони впадуть — впаде вся композиція.

Він повільно вдихнув. І залишив проєкцію відкритою. Він повернувся. Вони висаджують початкові групи. Програмують Ораксіс. Створюють геном гномів, розраховують тривалість життя ельфів, додають магію — як еволюційну компенсацію за відсутність технологій.