Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

— За два роки до нашої зустрічі? — Генрі шинкував помідори, було лише чути звук киплячої води, шум газу й стук ножа об дошку.

— М-м... — Невиразно промурчав Дональд.

— То батько займався волонтерською діяльністю? Я дізнався про це лише на похоронах... — Генрі став балакати, намагаючись витягти якісь більш зрозумілі відповіді від Дональда, але той замовк і ніби скам'янів. Крапля поту скотилася по шиї Генрі, проклала стежину й висохла на білому комірці сорочки.

Він увімкнув ще одну конфорку й поставив сковороду. Зашкварчала олія.

— Ай! — Розпечена гаряча крапля потрапила йому на зап'ястя.

— Обережніше... — Дональд привстав із табурета.

— Сиди. — Наказним тоном сказав Генрі. Він облизнув ледве почервонілу шкіру. — Нічого не сталося.

Дональд послухався й поклав руки на коліна.

— Як ти почав займатися математикою, Дональде? — Генрі хаотично закидав у глибоку чавунну сковороду з дорогим емальованим покриттям свою страву: макарони, цибулю, помідори й шматок твердого сиру, який довго плавився зверху.

— Що ти готуєш? — Не відповідаючи на його запитання й потягаючи носом, запитав Дональд.

— Холостяцьку вечерю. Ти не відповідаєш мені. — Генрі додав газу й повернувся до Дональда обличчям.

— Ти не одружений?

— А хіба схоже? — Скривився він.

— Тоді з ким ти їси в ресторанах? — Дональд округлив очі.

— З колегами. Якби в мене була дружина — я б їв вдома. — Він стиснув руки в кулаки. — Як ти почав займатися математикою? — Викарбовуючи кожне слово, Генрі повторив своє запитання.

— У дитинстві. Коли твій батько приніс у дитячий будинок дерев'яні рахункові кубики. Він подарував їх усім дітям. За короткий час його присутності склали лише троє. Дві дівчинки й я. Це сподобалося твоєму батькові. Він став часто відвідувати нас, приносячи інші логічні ігри. — Він говорив поспішно, ковтаючи закінчення слів, не замислюючись і не даючи Генрі часу подумати про те, що вимовляв. — Вечеря готова!

Генрі обернувся. Сир розплавився, але це не було показником.

— Треба перевірити макарони на готовність... Тут є зубочистки?

— Так. У ванній. — Дональд устав.

— Що зубочистки роблять у ванній?

Дональд зніяковів:

— У мене іноді кровоточать ясна. Тоді намотую ватку на зубочистку й протираю.

Генрі почухав вуса:

— Хіба тобі не вистачає грошей на ватні рулони?

Дональд заплющив очі й захитався. Він необережно схопився за край гострого металевого кухонного столу. На його шкірі з'явився глибокий кровоточивий поріз.

— М-м... — Він застогнав від болю. На очі набігли сльози.

— Дональде. — Генрі зробив два великі кроки й опинився поруч. Він узяв поранену руку Дональда в свою. — Це треба обробити. Негайно.

— Вимикай плиту... — Крізь стиснуті зуби попросив він.

— Я боюся, що ти впадеш на підлогу, коли я тебе відпущу... — Недоволено пробурчав Генрі.

— Я боюся залишитися без дому... — Похмуро парирував Дональд. Рана боліла. Але не настільки, щоб він не міг стояти на ногах.

— Я теж. Це ж і мій дім теж. — Генрі обережно відпустив руку Дональда. — Мені теж потрібен цей дім.

— Технічно, — зітхнув Дональд. — З сьогоднішнього дня цей дім лише мій.

Генрі вимкнув плиту:

— Ти настільки меркантильний? — Він примружив очі.

— Я просто це заслужив. — Жорстко промовив Дональд.

Генрі не розумів. Дональд говорив загадками й не розповідав правди повністю. Вже давно ухилявся від прямих відповідей. Це було дуже дивно.

Але все, що йому залишалося, — це взяти Дональда за лікоть і знову потягнути на другий поверх.

Генрі посадив його на край ванни й почав ритися в речах: купа скляних пляшечок, ледве початих паперових конвертів із саше ліків, одноразових доз порошків. Дональд справді хворів.

— Знайшов. — Він різко дістав пляшку з медичним спиртом, відкрутив алюмінієву кришку й витягнув неплотно сидячу пробку зубами. — Давай руку. — Відпльовуючись, промовив він.

Дональд мовчки дав свою руку. Генрі знову роздратувався і майже бездумно вилив йому на рану півпляшки спирту.

Дональд заверещав!

Це знову відбувалося. Всі Манни були божевільними?