Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Вони сиділи в їдальні, насупившись, мовчки вечеряючи тим, що приготував Генрі.

Дональд прибрався у ванній, потім спустився вниз і витер свою кров із металевого столу на кухні. Генрі розклав усе по тарілках і сервірував стіл.

— Смачно. — За короткий час, поки вони сварилися через витрачений даремно спирт і перев'язували руку, їжа не встигла охолонути. Але ось вони самі один до одного охололи.

Генрі вилив забагато спирту на рану Дональда: зробив це необережно, обпік відкриту рану, і все, що не втрималося в долоні, пролилося в умивальник і зникло у каналізації.

Дональдові було боляче й образливо. Але образливо трохи більше. Генрі не купував йому ліки.

Тепер вони сиділи злі й роздратовані, вечеряючи в тиші, яку порушували лише звуки жування й свист чайника, що закипав на плиті на кухні.

— Я не буду пити каву. — Генрі промокнув серветкою куток рота.

— Тоді навіщо ставив чайник? — Дональд без апетиту жував макарони.

Око Генрі мимоволі здригнулося:

— Навіщо ти кажеш "смачно", а потім копирсаєшся в їжі?

— Я запитував тебе про каву.

— Дональде! — Генрі вдарив кулаком по столу. Столові прилади підстрибнули й задрижали.

— Я запитав першим. — Дональд тихо похилив голову й поправив тарілку. — Мені смачно, просто я більше не можу їсти.

— Чайник я поставив для тебе. Ти з'їв майже нічого. Тарілка виглядає повною.

Дональд кивнув:

— Дякую. Я постараюся ще трохи поїсти.

Виходило погано. Генрі свердлив Дональда поглядом, той засунув собі макарони за обидві щоки й сидів, давлячись.

— Годі. — Він залишив тарілку, коли з трудом ковтнув. — Годі на мене так дивитися.

Генрі встав і забрав його столові прилади:

— Годі так їсти. Я це викидаю.

— Але це їжа! — Дональд схопив Генрі за руку. Він заглянув йому в очі. — Ти не можеш. Будь ласка. Залиш у холодильнику. — Звернувся він із благальною молитвою.

— Це не коштує таких грошей, щоб я не міг... — Генрі облизнув губу, дивлячись у благані очі Дональда. — Та гаразд. У холодильнику залишу.

Збираючись лягати спати, Генрі виявив, що Дональд продовжував ночувати у своїй старій дитячій кімнаті. Там майже нічого не змінилося. Лише невелике дитяче ліжечко змінилася на доросле.

— Можеш влаштуватися у своїй кімнаті. — Сказав Дональд. Він уже прийняв душ і взяв із собою нагору чашку з гарячою водою. Він збирався зручно влаштуватися на ліжку під ковдрою й розслабитися після довгого важкого дня. Але раптом небо у вікні освітила блискавка. Гримнув грім.

Генрі поморщився. Мряка посилилася, і вмить почалася злива.

Останні шістнадцять років він міцно стер усі зайві думки про Дональда. Але ось вони знову в старому домі стоять один навпроти одного, а за вікном гроза.

— Не хочу ночувати у своїй старій кімнаті. — Надто капризним тоном, особливо для чоловіка середнього віку, заявив Генрі. — Після душу прийду сюди.

— Навіщо? — Дональд дивився на нього нетямущим поглядом.

Генрі заскреготав зубами:

— Поговорити про загублений документ Вілкоксона. — Гучно тупаючи, він вийшов за двері.

Дональд відповідально чекав близько години. Він зняв окуляри, поклав їх на тумбочку, сховався під тонкою ковдрою й упікся поглядом у стелю. Він несвідомо прислухався до поривів грому й міцно заплющував очі, коли блискавка освітлювала кімнату. Чи рівномірний звук дощу, чи власна незайнятість зморили його. Дональд і сам не помітив, як поринув у свій звичний повільний сон, де морські хвилі колихали, як у колисці, кожну краплю зливи. Йому так давно снився цей сон, що він уже й забув, як можна спати інакше.

Але цієї ночі все було не так. Він відкрив очі, чуючи голосний, скажений плач.

Дональд кліпнув. Невже Генрі все ще бився в істериці ночами?

За шістнадцять років стіни старого дому звикли до тиші. Але невже... все знову повернулося на кола свої?

Генрі лежав на спині. Сон у старому холодному домі ніяк не приходив до нього. Він лежав рівно, по-солдатськи, на спині. Його руки притискали ковдру зверху. Він дивився у стелю й близько години роздратовано чув ридання й хлипання в кімнаті Дональда.

Спочатку йому здалося, що буде недоречним втручатися. Але чим довше це тривало — тим більше це його дратувало.

Він стискав зуби й грав жовнами.

Його обличчя загострювалося у глухому світлі блискавок, що пробивалися крізь задерті штори.

Хлип.

Це здалося йому нестерпним. Дональд зірвався на ноги й, схопивши подушку з ковдрою, вибіг зі своєї кімнати.

У коридорі, направляючись у бік кімнати Генрі, стояв Дональд.

Вони завмерли в темряві. Дивлячись на постаті один одного. Не розрізняючи емоцій на обличчях, схованих у темряві холу другого поверху. Виявилося, вони обоє носили піжами сірого кольору. Втім, можливо, у темряві всі піжами здавалися б сірими.

— Ти знову плачеш по ночах? — Хрипко запитав Генрі.

— А хіба не ти?

Дональд заперечливо похитав головою. Хтось із них брехав. А може, брехали обоє.

— Ти з подушкою? Заходь. — Він розвернувся й пішов назад, у свою кімнату, залишивши двері настіж відкритими. Старі петлі скрипіли, коли двері почали хитатися від поривів вітру. Вікно у маленькій спальні зовсім розсохлося. Тут було холодно.

Генрі зайшов усередину. Спочатку він поклав подушку на підлогу, але помітив, що Дональд посунувся ближче до стіни й звільнив трохи місця. Двом дорослим чоловікам на односпальному ліжку було не розвернутися. У темряві було непомітно, але до щік Генрі прилила кров.

— Я не з... таких... — Невпевнено сказав він.

— У кімнаті холодно. — Дональд щільно загорнувся у свою тонку ковдру й відвернувся обличчям до стіни. Він із трепетом чекав рішення Генрі. Через кілька хвилин і важких зітхань матрац прогнувся під чужою вагою. Теплий і великий, наче плюшевий ведмедик.

Дональд подумав, що в нього ніколи не було ведмедика.