Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Минуло три дні.

Три довгі, розтягнуті дні, у яких не було його. Не дзвінка. Не повідомлення. Нічого.

Кожного ранку Джесі прокидалася з думкою, що, можливо, сьогодні… Але ранок був звичайним. Надто звичайним. Навіть кава більше не смакувала — гірчила, мов щось несказане.

Вона ловила себе на тому, що прислухається до кроків у коридорі. Вдивляється у двері, ніби очікує, що він з’явиться так само, як зник — тихо, майже на півтіні. Але за дверима — лиш тиша. І холодна підлога.

На роботі вона намагалася триматися — зібрано, професійно. Привітна усмішка, пряма постава, турбота до пацієнтів — її щит. Але кожна порожня година, коли мала б бути сесія з Джорданом, різала нерви. Його ім’я зникло з розкладу. Просто зникло.

— Джесі, ти маєш хвилинку? — голос колеги, молодої медсестри, вирвав її з думок.

— Так, звісно, — вона поставила теку, намагаючись не показати тривоги, що пульсувала в скронях.

— Я не хотіла тебе турбувати, але… Джордан Бейл більше не з’являється у графіку. І взагалі, його немає у списках активних пацієнтів.

— Що?! — її голос задзвенів різкіше, ніж хотіла. — Як це — немає?

— Я сама здивувалась. Начебто вчора надійшов запит зверху — що він офіційно завершує участь у програмі. Без пояснень. Просто рішення.

Джесі мовчала. Усередині щось стискалося — гнів? страх? біль? Вона не знала. Тільки те, що це не було схоже на нього. Не після того ранку. Не після тиші, яку вони разом навчилися слухати.

— Він… щось казав? Можливо, згадував про плани? Ви з ним спілкувались?

— Ні. Він лише віддав бейдж, і все. Без емоцій. Навіть не попрощався.

Джесі стояла ще кілька секунд, потім подякувала і пішла вглиб коридору, у кабінет. Замкнула двері. Опустилась у крісло. І дозволила собі хвилину — на відчай.

Його не було. І вона не знала, чому.

Того вечора вона не змогла заснути. У голові грали уривки їхньої останньої розмови. Його погляд. Його дотик. Тиша між словами.

«Я не просто захочу», — сказав він.

Але, схоже, не захотів.

Вона виходила на терасу кілька разів. Шукала його силует у темряві. Слухала вітер, що стирав сліди в пам’яті. В її пальцях тремтіла чашка — така ж, як тоді, у той ранок.

Ніч опустилася на місто, наче шовкова хустка — темна, задушлива, важка. За вікном тремтів ліхтар, відкидаючи тінь на стіну, що нагадувала силует людини. Серце Джесі здригнулось — мить надії, мить ілюзії. Вона вже кілька годин безцільно ходила квартирою, не знаходячи собі місця. Пальці ковзали по книжковим корінцям, чашка з чаєм давно охолола, плед з’їхав на підлогу.

Думки без зупину повертали її в той ранок. Той, де його погляд був повний тепла, а руки — спокою. Як це можливо — щоб за кілька годин усе змінилось? Як можна торкнутися чужої душі з такою обережністю… і щезнути?

Джесі стояла біля вікна, спершись лобом об холодне скло. Внизу вулиця жила своїм повільним, вечірнім ритмом — подекуди лунали кроки, ледь чутні сміхи перехожих, клацання ключів у замках дверей. Вона була відрізана від цього життя, як сцена з фільму, яка знята окремо. Її реальність зупинилась — десь там, у тому моменті, коли він востаннє сказав: «Я не просто захочу».

Та він не прийшов. Не написав. Не пояснив. Не зник повністю, але зник достатньо, щоб вона почала сумніватися, чи взагалі все це було справжнім.

На кухонному столі досі лежала його чашка. Вона так і не встигла її помити. Чомусь не могла. Наче доторк до кераміки був останнім слідом його присутності тут.

Вона сіла на диван, затягнулась ковдрою до підборіддя. У кімнаті було тихо, та тиша більше не була затишною. Вона давила, ламала, стискала легені.

У голові спливали уривки його слів:

«Я не заслуговую, щоб хтось лишався...»

«Я звик іти, раніше ніж звикаю.»

«Мене важко тримати поруч. Я — вогонь, що спалює.»

І тоді вона зрозуміла.

Він не пішов від неї. Він втік від себе.
Втік, бо злякався, що вже не зможе бути байдужим. Бо вона розтопила лід, що роками не танув. І тепер його тінь, його мовчання — це його захисна реакція. Його спосіб виживати.

Але що з цим робити їй?

Джесі підвелась і повільно пройшлась до книжкової полиці. Провела пальцями по зібраним блокнотам, пацієнтським записам, до яких давно не торкалась. Зупинилась на одному.

Розгорнула.

Сторінка була порожньою.

Вона взяла ручку, вдихнула. І написала:

«Я не знаю, чи ти прочитаєш це.
Але я не боюся тебе.
Я не хочу тебе рятувати.
Хочу — просто бути поруч.
Якщо ти не готовий — я чекатиму. Але не навічно.
Ти потрібен. І собі, і мені. Не тікаючи — а залишаючись.»

Вона обережно згорнула аркуш. Посиділа так ще трохи. А потім, без гучних рішень і пафосних кроків, відкрила ноутбук, увімкнула електронну пошту і написала йому листа.

Кілька простих слів, без вимог, без претензій.

Лише:

«Я тут. Якщо захочеш — знайдеш мене. Якщо зникнеш — все одно залишишся в мені надовго. Але знай — я не забула. І не зреклась.»

Вона натиснула «відправити» і заплющила очі.

Це все, що могла зробити.

Це був її вибір — не тікати.

Після натиснення кнопки «відправити» тиша в кімнаті здалася ще глибшою. Джесі не відчула полегшення — радше, внутрішнє затихання, мов остання хвиля в морі, що відступає, несучи з собою все несказане.

Вона не плакала.

Просто сиділа у напівтемряві, спираючись спиною на стіну, з ковдрою, загорнутою навколо плечей, як збройною оболонкою. Ніч не була ворожою. Просто надто правдивою.

Годинник на стіні відраховував час — клацання стрілки розрізали повітря, мов удари серця. Вона не мала сил лягти у ліжко. Кімната здавалася надто широкою, надто безлюдною. Кожен рух у ній лунав порожньо, відчужено. Так, ніби навіть простір сумував за ним.

Вона згадувала, як колись вони мовчки сиділи поруч. Тоді теж було ніч — і теж була кава, й тиша. Але між ними не було цього холоду. Його присутність була як вага, що давала ґрунт під ногами. А тепер, коли його немає, вона наче знову зависла у повітрі — між тим, що хочеться сказати, і тим, чого вже не можна повернути.