Читати книгу - "Чорна дошка"

— Мо’, допомогти що?

Дід відмовлявся, сам усе порав. Казав ніжно:

— Чекай, Галю, я тобі грошей дам за молоко.

Відмовляла та ще й ображалась бувало. Тоді про щось шепотілась із дідом і, вже виходячи, констатувала:

— Ми усі, дякувати Богові, живемо, бо корова в нас була. Не забрали були. Та й Пиків в осаді не був. Гляди, завдяки тій корові яке плем’я відродилось, — висловлювалась Галя загадками, які не розуміла ні Ліда, ні навіть її батько чи дядьки. «У якій такій осаді? — думали, а тоді здогадувались: — У фашистській напевно».

Вафлі дід забракував. Ліда взяла їх собі та їла дорогою до пасіки. Вафлі із білим, трохи нудотним кремом Ліді також були не до смаку, вона-бо любила шоколадні, але такий продукт був у дефіциті. Поліпшували смак відсирілих, нехрумких вафель казкові мрії. Мріялось про те, як дід ось-ось розкриє старовинні секрети, які (і Ліда була у цьому впевнена) беруть свій початок ще з дідової далекої молодості.

«Може, він у якогось пана працював, а той закопав скарб, а дід бачив куди і тепер мені розповість», — марилось дівчині, і вона стримувала веселе калатання серця.

Природа буяла літнім різнобарв’ям, а Терен прискіпливо готувався до смерті. Чекав на неї з пошанівком та тихим трепетом. Перебирав речі, приготовані «на смерть», гладив кожну шкарубкими пальцями й знову складав до нижньої шухляди масивного, вкритого темним лаком, комода. З цікавості та коли дід не бачив, онука, бувало, відчиняла ту шухляду й роздивлялась біле полотно з намальованими на краях хрестами й симуляцією вишивки — вибитими червоною фарбою півниками й калиною. Свічечки, зв’язані шматочком білого зсуканого бинта, темно-синій костюм, якого дід ніколи при житті не вдягав, сорочка жовтуватого неприємного кольору, пошита з тканини, схожої на дотик на паперову, черевики зі шнурками також новесенькі. Дід купив їх, коли до села приїздила автолавка з міста. Довго міряв, ставлячи ногу на килимок, стукав взутим черевиком об той килимок — перевіряв, чи не тисне. Тоді витирав підошву рукавом піджака, аби й пилинки на ній не лишилось. Аби новесенькі. В одному черевикові лежали скріплені етикеткою з написом «Легка хода» синтетичні шкарпетки сірого кольору. На додачу до костюма та сорочки віднайшлась біла майка. У комоді було безліч нових, також із цінниками, на яких стояв п’ятикутний знак якості, картатих носових хустинок, квітчастих бавовняних хустин та довгих лляних рушників. Були там і гроші — складені одна до одної в конверт шість цнотливо нових блідо-фіолетових двадцять п’яток із зображенням незмінного профілю вождя та колосистого герба. Ліда дивилась на гроші й міркувала про те, що, можливо, це і є той скарб, який дід мав передати їй.

Під кінець літа Ліді довелось розчаруватись. Її мрії про золоті монети, дублянки й кооперативи так і лишились мріями. Дід припас для онуки не це. А Правду. Чистісіньку, бережно ховану до цього часу правду про минуле. Ту правду, про яку не говорили по телевізору, про яку не знімали кінофільмів, про яку не писали книжок. Ту правду, яка пояснювала слова сусідки Галі про корову та робила зрозумілою любов діда до збирання хлібних крихт. На юну Ліду Тернову покладалось нелегке завдання — вона мала успадкувати цю правду, заховати її на дні свого єства й удавати, що нічого не чула.

— Я буду тобі диктувати, а ти записуватимеш, — командував дід, витягаючи із вузького відсіку старої шафи, де зберігались усілякі дрібнички, загальні зошити та чорнильну ручку, які купив нещодавно в сільському магазині спеціально під задуману ним роботу.

— Чому ви не поділились цим із синами, з татом моїм? — питала, коли дід уже не міг вставати з ліжка, а лиш тримав у своїх жорстких долонях маленьку теплу онуччину.

— Вони інші, — відповідав незрозуміло. — Вони не повірили б. Або повірили б, та не зберегли.

— А я? Я збережу?

Дід піднімався на ліктеві, дивився пильно в блакитні очі дівчини, ніби ще раз хотів пересвідчитись, що правильно вчинив, і відкидався на високу подушку.

— Збережеш! Та й час зараз такий, що от-от. От-от почнуть про це говорити.

Його три сини, всі як один, були членами партії, і не просто пересічними її гвинтиками. Старший Петро командував партійною організацією у столичному будівельному тресті, Андрій викладав марксизм-ленінізм у двох обласних вишах: педагогічному та медичному, й кількох технікумах. А наймолодший Юрко… та що тут казати. Всі, як з одного джерела.

— У кожного своя правда, — підводив риску дід.

Не заперечував і не доводив свого ні коли вони вчились у школі й читали вголос із підручників пропагандистські параграфи про куркулів та священну боротьбу із ними бравих комісарів та комнезамівців, ні коли вони намагались довести татусеві, що лінія Хрущова — це тобі не лінія Сталіна. А старий же розумів і ту лінію Хрущова з його кукурудзою як таку, що знову робить із українського селянина раба планів та директив партії і «правітільства». Не казав слова поперек, як хлопці вступали до партії і в селі влаштували гучне святкування з цього приводу, ні коли виїхали до міст — великих і малих, аби вже там проповідувати переваги соціалістичних цінностей, рівності та братерства.

Дід із надією спостерігав, як зростають діти синів, його онуки, й ніби вивчав кожного із них на предмет наявності бодай крихти генетичної пам’яті. Чи не забринить у кого? Забриніло спочатку в Лідиної мами, а тоді і в онуки. Можливо, не відразу, не отак, відкрито. Але бачив старий, знав, Ліда — єдина, хто не викине на смітник те, що він збирав у той страшний час, час своєї молодості.

Старий Терен не знав, як підступитись до онуки, ураженої пропагандистським прядивом тотальної брехні. Як розбити її хибні уявлення про міць та могутність держави і чи варто їх руйнувати. Чи не сприйме дівчина всі його одкровення вороже, чи повірить у страшну трагедію свого народу, у геноцид, влаштований вождями, яким і досі поклоняються, життєвий шлях та «подвиги» яких активно вивчають у школах, при цьому й словом не згадуючи мільйони тих, кого й не поховали