Читати книгу - "Вогнегривий коник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дерево сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись.
Аж тут він замовк.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі… Ніхто не бачить…
— Соромно перед соловейком… — тихо відповіла Ліда.
Перший страх курчатка
У теплому гнізді під квочкою з білого яйця народилося маленьке курчатко.
Воно проклювало міцну шкаралупу, розламало її, вилізло з гнізда й аж очка примружило від подиву. Все довкола таке яскраве й прекрасне. Гріє ласкаве сонце, зеленіє трава, від легенького вітру гойдаються квіти.
Маленьке жовте курчатко побігло по землі. Його очі сяяли від щастя. Курчаткові хотілося з кимось поділитися своїми радощами.
Мале побачило велику-велику істоту. Вона була довга й кругла, виблискувала білим хутром. Двоє сірих очей пильно дивилися на курчатко, тонкі вушка піднялися вгору, біля рота біліли довгі тонкі волосинки. Істота ця лежала й махала хвостом.
Курчатко підбігло до дивовижної істоти, щоб сказати їй: який прекрасний світ!
Та істота підвелася, очі її заблищали, спина вигнулася, тонкі волосинки біля рота заворушилися.
Курчатко злякалося.
Це був перший страх курчатка.
Як діти раділи, а Ялинка плакала
Наближався Новий рік. Поїхали люди до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили посередині, прикрасами та цукерками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки, милуються, пісні співають. Радісно дітям. А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного. Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі.
Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на підлогу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепотіла: «Ялинка плаче…»
Закінчилося новорічне свято. Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір’я… Біля неї стояла синьоока дівчинка.
Щоб кіт мишку не впіймав
Як Метелик напився березового соку
Ще в затінку під деревами лежав сніг, а маленький Метелик, якого збудило весняне сонечко, вилетів зі своєї зимової хатки. Летить він і відчуває: голова паморочиться від слабості. «Ось, — думає Метелик, — знайду пахучу квітку й нап’юся солодкого соку. Зараз голова й перестане паморочитись».
Але квітів ще немає. Один тільки голубенький пролісок виглядає з землі. Зрадів Метелик. Сів на голубеньку квіточку, а на ній солодкого соку немає. Холодна вона.
Летить знову Метелик. Уже й силоньки немає, ось-ось крильця складе й упаде на землю.
Аж чує Метелик ласкавий голосок:
— Лети до мене. Це я, Береза білокора. Дам тобі крапельку соку.
Прилетів Метелик до Берези. Дивиться — з тріщинки витекла крапля соку. Напився Метелик. Весело махнув крильцями.
— Дякую, — каже Метелик, — ти врятувала мене від голоду.
Ярок через дорогу
Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і ярком потекла вода.
Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко й Ніна.
Ось хлопчик перебрів через потік і став на тому березі. Оглянувся — й соромно йому стало. Він у чобітках, а Ніна в черевичках. Як же вона перебреде?
«Ой, недобре я зробив, — подумав Андрійко. — Як не побачив, що Ніна в черевичках?»
Він перебрів назад і каже:
— Це я хотів узнати, чи глибоко, бо переправлятися будемо разом.
— Як? — здивувалась Ніна. — Я ж у черевичках.
— Чіпляйся мені на спину, — сказав Андрійко.
Ніна почепилася Андрійкові на спину, й він її переніс.
Суперечка двох книг
У бібліотеці на полиці стояли поруч дві книги. Одна — в шкіряній оправі, назву тиснено золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника. Друга — в тонкій сіренькій обкладинці. Це книга про Плугатаря й Сіяча.
— Люди стають розумні завдяки тому, що читають мене. Якби не було Завойовників, не було б ні Могутності, ні Слави.
Книга про Плугатаря І Сіяча й питає:
— А де той Завойовник, про якого ти розповідаєш? Про якого Завойовника в тебе написано?
— Він пройшов увесь світ. Перед ним тремтіли народи. Він спалив тисячу міст і підкорив сто народів.
— А де ж він тепер?
Книга про Великого Завойовника мовчала.
— А я знаю, де твій Завойовник, — каже книга про Плугатаря й Сіяча. — Він зогнив у землі. А мої Плугатар і Сіяч живуть вічно.
Чого мама тепер плаче?
У дівчинки Олесі є старший брат Микола. Він працює трактористом.
Прийшов час Миколі в армію.
Проводжаючи сина, мати заплакала. Олеся розуміла, чому плаче мама. Два роки служитиме Микола. Два роки не бачитиме його мама. От вона й плаче. І Олеся заплакала…
Минуло два роки. Прийшла звістка: повертається Микола з армії.
Поїхали мама з Олесею на станцію зустрічати Миколу.
Вийшов Микола з вагона, усміхається. А мати підбігла до нього, обняла й заплакала.
А Олеся не розуміє: чого мама тепер плаче?
Завтра я вилізу на найвище дерево
Миколка сказав, як повернувся зі школи:
— Тату, сьогодні батьківські збори…
Пішов тато на збори. А Миколка сів готувати уроки. Коли вже усе поробив, зібрався було йти погуляти. Але не встиг, бо тато повернувся із зборів.
Сів тато край столу, схилив голову. Мама з тривогою дивиться на засмученого тата. Миколка стоїть біля столу, дивиться у вікно.
— Що ж говорили на зборах? — питає мама. Тато й каже:
— Про Петрика сказали: добре задачі розв’язує. Мишко вірша написав. Марійка й Наталя малюють — он які ж гарні малюнки показував учитель. Степан із дерева соловейка ножиком зробив… Василько — пустун великий: по трубі на дах виліз і не побоявся пройти від краю до краю…
— А про Миколку що-небудь говорив учитель? — питає схвильована мама.
— Про Миколку нічого не сказав учитель, — зітхнув батько.
— Не журіться, тату, — каже Миколка. — Завтра я вилізу на найвище дерево…
Ялинка для горобчиків
За три дні Новий рік, а Вітько хворий в постелі лежить. Поставила мама перед ліжком ялинку, повісила на неї чимало прикрас, цукерки, яблука. Увечері засвітились на ялинці лампочки.
Настав останній перед Новим роком ранок. Подивився Вітько у вікно. Побачив трьох маленьких горобчиків. Скачуть, їсти шукають. Жаль стало йому пташок.
— Мамо, — каже Вітько, — влаштуймо і горобчикам ялинку.
— Як? — подивувалась мама.
— Гляньте як, — відповідає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнегривий коник», після закриття браузера.